Я обожнюю книжки, коли від першої до останньої сторінки насолоджуєшся текстом. І «Орландо» Вірджинії Вулф саме така книга. Хоча ні, усе ж таки з 25 сторінки до останньої я насолоджувалася. Чому з 25? Бо спочатку я очікувала щось у стилі “Місіс Делловей”, а тут жартики, іронія, що мене здивувало і збило з пантелику. Але мені вдалось відпустити текст, вимкнути свої очікування – отоді і прийшла насолода. 

Знаєте, “Орландо” – це ця книга, після читання якої ти ще годину сидиш і думаєш, що це, бляха, була за магія. Це ця книга під час читання якого в тебе виникає купа теорій, що ж насправді відбувається і про що ж пише авторка. Тому попереджаю, що це лише моє сприйняття цього тексту, бо як я зрозуміла, скільки читачів, стільки інтерпретацій) Внизу ще напишу свою теорію, попереджу спойлером)

Масштабність і глибина цієї книги в тому, що Вірджинія Вулф зображує всю англійську літературу протягом XVI-XXст. Кожна глава відповідає за різний періоди, як історичні (як єлизаветинська епоха або ж вікторіанська доба), так і літературні (ренесанс, класицизм, романтизм, реалізм, модерн). І все це з жартами, іронічними зауваженнями та висміюваннями.

“Орландо” – це біографія Віти Секвілл-Вест, подруги та коханої Вірджинії Вулф. Звучить нудно, так? Але це не звичайна біографія, це сатирична біографія. Вся ця книга – це стьоб. Стьоб над біографами та біографіями, стьоб над чоловіками та жінками, стьоб над книжками. Хоча для мене цей роман саме про книжки і любов до них.

Продовжувати читання Орландо – Вірджинія Вулф, 1928 →

Альчесто! Чого ти шукаєш у пережитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера! (с)

У мене були великі сподівання на книгу «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» Майка Йогансена. Але буквально з перших сторінок я зрозуміла, що, на жаль, метчу не буде.

Знаєте, прочитав книгу, де я мало, що зрозуміла, я думала, що подивлюсь відео експертів, почитає рецензію, і таки розберусь у ній. Але зрозуміла, що я не хочу це робити. Я хочу залишити у своїй голові цю абсурдну, оригінальну,  мозковибухову книгу, як вона є.
Тому не очікуйте хоч якогось розбору. Це просто будуть мої враження від Майка Йогансена.

Продовжувати читання Подорож ученого доктора Леонардо…. – Майк Йогансен, 1928 →

Маленькі хлопчики й дівчатка, замкнені в дорослих тілах і змушені давати собі раду. (с)

Ненавиджу, коли після прочитання книги відчуття, що тебе наїбали… Ось саме таке у мене відчуття після роману “Фанат” (Фанат? Хм… англійською “High Fidelity”) англійського автора Ніка Горнбі.

Анотація до книги:

Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику.

Роб - затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, - йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його співробітники складають черговий топ найкращих пісень, Роб створює свій - п’ять історій кохання, що завершились невдало, і водночас намагається зрозуміти, де у стосунках із жінками він бере фальшиву ноту.

Виявляється, що без Лори його життя звучить як осінній блюз...

Мені ця книга нагадала фільм (500) Days of Summer. Чому? Бо цей фільм розділив людей: одна частина думала, що це Саммер – сучка, інша, що Том.
Так і тут. Хтось вважає головного героя Роба – милим, хорошим хлопцем, який намагається стати краще, а хтось (як я) мудаком.
Я дійсно бачу в ньому мудилу, який думає лише про себе і в усьому звинувачує інших, а не себе. Він не робить ніяких висновків, не бере відповідальність на себе і за себе. Роб знецінює інших, висміює багатших, успішніших, не таких як він. Майже всі важливі рішення приймають за нього, що для нього комфортно, адже так легше потім звинувачувати за помилки інших.
Роб намагається зрозуміти, чого від нього йдуть дівчата, і поступово знаходить відповіді. Та чи чесні вони? Чи правдиві? Чи не змінює він їх? 

Продовжувати читання Фанат – Нік Горнбі, 1995 →