
Занурся глибше. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде. (с)
Прочитала роман “Художниця тіла” Дона Делілло і це просто вибух мого мозку. Нагадаю, що Делілло – це якраз отой трушний американський постмодернізм, якого всі бояться. І я в тому числі. І ця книга підтверджує, що недаремно.
У мене дуже сумбурні відчуття після прочитання. Перші 30% книги викликали захват. Це поетичне, психологічне, незвичне щось, що мені важко пояснити. Наступні 40% були важкі. Я не розуміла, що відбувається, просто будувала теорії, що ж, бляха муха, коїться. Але останні 30% мене вразили. Це та книга, коли фінал (трошечки) допомагає зрозуміти її (тому дочитуйте її!)). Після прочитання в мене відразу ж зʼявилось бажання її перечитати, щоб краще відчути/зрозуміти текст, знаючи вже фінал (це як з Бійцівським клубом).
Про що ж ця книга:
головна героїня Лорен займається перфомансами завдяки своєму тілу, тобто вона і є художницею тіла. Її чоловік Рей закінчив життя самогубством. Це сталося раптово і неочікувано. Лорен сама у великому старому домі десь за містом намагається прожити цю утрату. Але одного дня вона знаходить дивного чоловіка на своєму горищі.

