Іноді треба залишати минуле в минулому. (с)
Я прочитала “Голландський дім” Енн Петчетт за день. Не можу сказати, що це прям моя книга, але вона мене затягнула. І трохи побісила. Багато побісила. Особливо своїм фіналом.
Якщо дуже коротко, то ця історія про брата з сестрою, яких погана мачуха вигнала з дому. Не з простого дому, а з голландського, який “можна прозирнути наскрізь” (щоб це не значило).
- І чому ми не волаємо? - Ми ще в шоці.
Дуже важко писати відгук на книгу, якщо сама ж вчора всім радила не читати відгуки та анотації до неї. Але ж хочеться розповісти ж про неї…
Тому буду намагатися написати максимально без спойлерів, не розкриваючи майже нічого)) Це буде доволі короткий відгук ні про що))
Отже, “Довіра” (Trust) аргентинсько-американського письменника Ернана Діаса. За цей роман він отримав Пулітцерівську премію та потрапив в лонг лист Букера. Головною фішкою роману є те, що це книги у книзі. Плюс історія в історії. Якщо пояснювати, що я маю на увазі, то це якщо не вбʼє, то точно зіпсує кінцівку.
Це та книга, коли ти читаєш одне, потім зовсім інше, нічого не розумієш. Третій розділ викликає ще більше здивування. А от після цього приходить розуміння всього задума автора, повна картина роману. Тому раджу не переживати, просто довіритися тексту і віддатися його течії.
– Це чудо, що він вижив. – Ага, але в певному сенсі він не вижив. (с)
Книг про Голокост написано вже чимало. Вони різні: різні жанри, на реальних подіях та на вигаданих, хороші та погані. Особисто я вважаю, що це добре. Якщо погано написана книга спонукає читача почитати якусь історичну інформацію про Голокост, то це вже й не така погана книга.
“Маус: Сповідь уцілілого” (Maus. A Survivor’s Tale) Арта Шпіґельмана – це також книга про Голокост. І вона дуже незвична, адже це графічний роман. І це поки що єдиний графічний роман, який здобув Пулітцерівську премію. Саме завдяки такому формату, книга приваблює ширшу авдиторію. А це важливо, щоб люди знали та памʼятали про ті жахіття.
Тим паче, коли вона відтворює реальні події, адже це автобіографічний роман. Арт Шпіґельман – американський художник єврейського походження. Його батьки, польські євреї, пережили Голокост, але багато членів сімʼї загинули. Вони перебували в єврейському гетто, потім в концтаборі, переховувались у знайомих, але все ж таки потрапили в Аушвіц. Саме досвід батька ліг в основу роману.
Продовжувати читання Маус: Сповідь уцілілого – Арт Шпіґельман, 1980
«Не может быть, чтобы это была моя жизнь». (с)
Мое знакомство с американской писательницей Элизабет Страут началось не успешно. Это был ее роман “Меня зовут Люси Бартон”. Он мне показался уж очень поверхостным и ненастоящим. Но мне хотелось почитать ее роман “Оливия Киттеридж” (Olive Kitteridge), за который она в 2009 году получила Пулитцеровскую премию, чтобы понять свое отношение к писательнице. И оно точно изменилось. Эта книга тонкая, пронзительная и такая настоящая!
В аннотации написано:
Заглавная героиня этих тринадцати сплетающихся в единое сюжетное полотно эпизодов, учительница-пенсионерка с ее тиранической любовью к ближним, неизбежно напомнит российскому читателю другую властную бабушку – из книги П.Санаева “Похороните меня за плинтусом”.
Не могу согласиться с нею, так как несмотря на такое название, роман не только об Оливии Киттеридж. И уж тем более героиня не напоминает санаевскую бабушку.
“Оливия Киттеридж” – это сборник рассказов, связанных одним небольшим городком Кросби, где все друг друга знают. В некоторых этих рассказах Оливия – главная героиня, в других же – про нее упоминается мимолетно. Этот роман о несчастливых людях, несчастливых семьях, несчастливых браках.
Продовжувати читання Оливия Киттеридж – Элизабет Страут, 2008г.
Господи боже мой. И эту сальность они выдают за комедию? Я не рассмеялся ни разу.(с)
Восприятие книги зависит от кучи факторов: от настроения читателя до его возраста. Каждую книгу нужно читать в определенное время жизни. И если ключики подобраны неправильно, то скорее всего книга пройдет мимо тебя. Именно по этому нужно перечитывать книги и давать им второй раз (иногда и третий-четвертый!).
Так у меня произошло с романом “Сговор остолопов” (A Confederacy of Dunces) американского писателя Джона Кеннеди Тула. За него автор получил Пулитцеровскую премию в 1981 году, причем посмертно. В 1969 году Джон Кеннеди Тул совершил самоубийство. Его мама 11 лет пыталась опубликовать его роман и только в 1980 году ей это удалось. Он сразу получил признание критиков и читателей.
Но лично у меня, эта книга не вызвала никаких чувств.
Новый Орлеан 1960-х годов. 30-летний Игнациус Райлли, живущий со своей матерью, вынужден устроиться на работу. Для него это становится “Mission Impossible”, так как он очень своеобразный. Мало того что он очень большой, даже огромный, носит несуразную одежду, имеет проблемы с пищеварительным клапаном (а он существует?), так еще и слишком умен для этого дерьма для этих работ. Он интеллектуал, философ, пишущий свой гениальный трактат. И он, бедняжка, вынужден столкнуться с реальной жизнью, то есть офисной работой и не только.
Продовжувати читання Сговор остолопов – Джон Кеннеди Тул, 1980