М-м-можливо, люди тільки тому вижили, що завжди м-м-могли пристосовуватися до різних змін, як пацюки. Хоч би який фортель викинув світ— пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали. (с)

Чесно кажучи, я не багато очікувала від роману “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса” Дмитра Скочка. Книжки на тему постапокаліпсисУ (я так і не зрозуміла це помилка редактора чи спеціально зроблено) важко писати: занадто легко піти в голлівудщину, банальщину чи, навпаки, в гардрок. А, на жаль, не всі кормаки маккарті, стівени кінги чи дени сіммонси. Але “Сміття” мені сподобалось. Так, це не найкращий роман на цю тематику, проте доволі цікавий.

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес.
Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл.
Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Продовжувати читання Сміття – Дмитро Скочко, 2023 →

“Оринин” Сашка Столового – це любов, це тепло, це наше. Дуже нравицця. 

Це дебютний роман автора, і я приємно вражена, бо він чудово написаний. Можна сказати, що це сімейна сага, адже це історія однієї родини з села Козіївка на Харківщині впродовж майже 100 років. Починається історія з Першої світової війни і закінчується десь на початку нульових (чесно кажучи, боялась, що буде і про нашу війну, але ніт).

В книзі 3 частини: син, чоловік, дід. Це життєвий шлях головного героя Дем’яна, син Араторна Орини (тому то він і Оринин) з родини Козиків. 

«Моя голубочко, ти справися. Того шо ці всраті жизнєні перепетії ще не знають, хто такі Козики. Не на тих нарвались».

Це ціла історія від діда і баби Демʼяна до його внука. І, певна річ, що окрім якихось особистих подій на життя героїв впливають і історичні: Голодомор, розкуркулення, Друга світова війна, совок з заборонами і контролем, Незалежність України.

Продовжувати читання Оринин. Роман про стелепного чоловіка – Сашко Столовий, 2024 →

всьо зовсім не так, як ми думаємо… (с)

Це розйоб! Чесно, я не очікувала, що мене так вразить ця книга, а саме “Культ” Любка Дереша. В мене стільки емоцій і думок, що важко все це перетравити. Все, що я можу сказати – це розйоб!

Краще анотацію не читати, бо там є жирний спойлер. Тож розкажу своїми словами:
На практику в маленьке містечко Буськів Сад Мідні Буки десь в Карпатах приїжджає 5-курсник Юрко Банзай. Він буде викладати біологію в коледжі. Тут він знайомиться з колективом, учнями. Як описує їх сам Юрко:

Загалом, дуже живописний «колектив». Але то було ніщо порівняно з тими нещасними, ображеними на цілий світ жертвами абортів, котрих чомусь звикли ласкаво називати учнями.

Відразу знаходяться підлабузники, як Ірка Риба-Сонце, або ж улюбленці як Павук, Семпльований і Вона – Дарка Борхес. З неї все і починається. Хоча ні, все починається з сов. Але це не ті сови, що приносять листи з Гоґвартсу. Це ті, що є Знаками чогось (когось?) древнього і могутнього.

Мені хотілось би написати, що це young adult здорової людини, але, на жаль, не можу цього зробити. Бо здоровʼям тут і не пахне, ні фізичним, ні ментальним. “Культ” нагадує за вайбом мікс “Щоденника баскетболіста” Джима Керролла та “Поклик Ктулху” Лавкрафта. А останні 30% – це ж Кінг і його “Необхідні речі”.

Продовжувати читання Культ – Любко Дереш, 2001 →

“Час наче зламався, а лагодити ніхто не поспішає.”

В “Бахмуті” Мирослав Лаюк пише, що через всі ці історичні події, які проживають українці століттями, у нас змінюється бачення мистецтва. Мало того що безліч культурних памʼяток знищенні, вкрадені, зруйновані через війни чи радянський союз, так ще й митці вже не мислять глобальними речами. Ми не можемо собі дозволити створювати щось десятиліття чи більше. Це привілей спокійних часів, яких в Україні зовсім мало.
Наші письменники тільки почали писати родинні саги на багато сторінок. Але війна все змінила. Коли ти можеш померти в будь-який момент, то ти не плануєш щось на 5 років. Саме тому зараз так процвітає поезія, адже це про тут і тепер.

І от мені здається, що саме тому “Арабески” Сергія Жадана – збірка оповідань, а не класичний роман. Адже немає часу на роздуми, рефлексії, пошуки якихось досліджень. Ні, це коротка проза, яка передає емоцію “тут-і-тепер”.

Під час читання, я думала, що про нашу війну будуть дізнаватися саме з цієї збірки. Бо це короткі замальовки про те, як же жили українці під час повномасштабки. Це особисті історії, які стануть історичними свідченнями.

 “Арабески” – 12 оповідань, які повʼязані між собою Харковом та війною. Це різні історії про різних людей. Як в арабесках все переплітається, так і тут ці історії утворюють химерний реалістичний візерунок нашої дійсності.

Продовжувати читання Арабески – Сергій Жадан, 2024 →