М-м-можливо, люди тільки тому вижили, що завжди м-м-могли пристосовуватися до різних змін, як пацюки. Хоч би який фортель викинув світ— пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали. (с)

Чесно кажучи, я не багато очікувала від роману “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса” Дмитра Скочка. Книжки на тему постапокаліпсисУ (я так і не зрозуміла це помилка редактора чи спеціально зроблено) важко писати: занадто легко піти в голлівудщину, банальщину чи, навпаки, в гардрок. А, на жаль, не всі кормаки маккарті, стівени кінги чи дени сіммонси. Але “Сміття” мені сподобалось. Так, це не найкращий роман на цю тематику, проте доволі цікавий.

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес.
Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл.
Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Продовжувати читання Сміття – Дмитро Скочко, 2023 →

Крихкість усього нарешті вийшла на яв. (с)

Думаю, усі знають якщо не книгу “Дорога” (The Road) американського письменника Кормака Маккарті, то точно однойменний фільм з Вігго Мортенсеном. І якщо ви вже раз його прочитали або подивились, то точно не забудете. Це такий глибокий, потужний, атмосферний твір, що назавжди залишається з вами.

Сюжет простий: батько з сином йдуть на південь. Все навкруги сіре, повсюди лише бетон та залишки людських будівель. Природа знищена (ні тварин, ні рослин), часто йде дощ, герої носять маски.
Читач нічого не знає про цей світ: що трапилось, коли трапилось, де люди, чого бояться герої, чому саме південь. Все, що ми відчуваємо – це тривогу. Постійну тривогу та постійну небезпеку.

Продовжувати читання Дорога – Кормак Маккарті, 2006 →

Я обожнюю книжки Кадзуо Ішіґуро, але чомусь довго йшла до його останнього роману “Клара і Сонце” (Klara and the Sun). Мене чомусь лякало, що це роман-антиутопія та наукова фантастика. Я не могла уявити, про що ж це буде. Що дуже дивно, адже що “Похований велетень”, що “Не відпускай мене” – це також не класичні романи, як, наприклад, “Художник хиткого світу” чи “Залишок дня”. Проте це не завадило мені насолодитися творами.
Але я рада, що я прочитала “Клара і Сонце” саме зараз. Адже він мені потрапив у правильний час. Бо скоріш за все в інший час ця книга мене трохи розчарувала б, а зараз – дуже потішила.

Події книги нам переказує унікальна оповідачка: дівчина-роботка Клара,
створена для того, щоб стати штучною приятелькою дитині, яка обере її у крамниці. Це вишукано ніжна й водночас бездоганно стримана історія про життя у світі, де панують високі технології, діє новітня класова система, а генетичне редагування — звична річ. Роман немовби перегукується з попередніми книгами Ішіґуро, бо в ньому автор шукає відповіді на ті самі вічні питання. Чи є в кожному з нас щось настільки особливе, чого ніяк не відтворити? Чи має в собі дещо неповторне той, кого сконструйовано без серця і душі? І що означає любити когось іншого — а надто в епоху, коли ми замислюємось про те, чи можемо дізнатися геть усе про людину за допомогою даних і алгоритмів?

У деяких відгуках я читала, що це казка для дорослих. Так, я погоджуюсь з цим. Але це хороша казка. Вона глибока, психологічна, просто чудова. Вона нагадує серію “Я скоро повернуся” у серіалі «Чорне дзеркало». А саме про роботів, які на основі штучного інтелекту намагаються замінити справжню людину. 

Продовжувати читання Клара і Сонце – Кадзуо Ішіґуро, 2021 →

Не варто забувати, що найлютіші бурі завжди починаються з легкого вітерця. (с)

Скільки б разів я собі не обіцяла не починати незакінчені цикли, завжди знаходиться книга, яка заманює мене. І я як віслючок, біжу за заповітною морквиною-книгою, наплювавши на свої власні обіцянки. Обіцянки-цяцянки. Скільки б я не тримала себе в лапках і навіть не дозволяла собі дивитися в сторону нового роману “Колонія” Макса Кідрука, він все ж таки якось опинився в моїй квартирі. Я не знаю як це трапилось. Реально, я чхнула, і ось я стою біля поштомата з розірваною коробочкою і “Колонією” в руках. Буду вважати, що це магія! Ні, не магія, а фантастика!

Важко писати про що книга, в якій 900 сторінок. Тому візьму анотацію:

2141 рік.
Людство на Землі ще не оговталося від хвороби клодис, що призвела до найбільшої за пів століття пандемії, коли з’являється новий патоген, який інфікує винятково вагітних жінок. Група вчених-імунологів намагається з’ясувати його природу та, що найдивніше, зв'язок із нейтринними спалахами, зафіксованими довкола планети.
Чисельність населення марсіанських Колоній перевищила сто тисяч мешканців, і третина з них — народжені на Марсі. Вони програють суперспеціалістам із Землі боротьбу за робочі місця в наукоємній економіці Марса та змушені гарувати, мов раби, на низькокваліфікованих ручних роботах. Що більше їх сягає повноліття, то дужче вони прагнуть змін, не усвідомлюючи, що ті загрожують існуванню Колоній.
«Колонія» — перша книга фантастичного циклу «Нові Темні Віки» про світ у ХХІІ столітті. Це історія про те, що людина, попри всі її досягнення, не змінюється, й ані збільшення тривалості життя, ні навіть перетворення на двопланетний вид не гарантує людству порятунок.

Але якщо коротко, то це історія про те, чому не варто сидіти в даркнеті ;)

Продовжувати читання Колонія. Нові Темні Віки – Макс Кідрук, 2023 →