У всіх є секрети, хіба не так? (с)
Останнім часом я полюбила детективи. Але ті, що розважають, а не ті, що грузять. Тому по відгуках “Клуб убивств по четвергах” (Thursday Murder Club) Річарда Османа ідеально підходив. Це перша частина одноіменного циклу Thursday Murder Club. І мені сподобалось, але є “але”.
Куперс-Чейз – це елітне містечко, у буклеті якого сказано “перше у Британії люксове селище для заслуженого відпочинку”. У ньому проживають 300 осіб, і “сюди не можна переїхати, поки не виповниться шістдесят п’ять.” Тут є басейн, пілатес, ресторани, навіть кімната для пазлів. Саме в ній щочетверга збираються Елізабет, Рон, Ібрагім та Джойс, або ж Клуб убивств по четвергах. У них є старі нерозкриті поліцейські справи, і вони під келих вина (і не одного) намагаються знайти вбивць. Але в один день на їх вулиці свято трапляється справжнє вбивство. І, певна річ, Клуб убивств по четвергах беруться за цю справу.
Це легкий, дотепний детектив, де слідство ведуть пенсіонери. Ненавʼязливий сюжет, іронічний гумор, незвичні персонажі. А тепер “але”. Але під кінець я втомилась від нього.
Тепер більш детально.
Сюжет. У нас 2 вбивства, декілька напрямків розслідувань. Поліція проти дилетантського клубу любителів розслідувань. За цим цікаво спостерігати.
Головні герої. Їх тут четверо + декілька додаткових. Деякі були цікаві, як наприклад, Джойс. Але, якщо бути чесними, то тут один головний герой, а точніше героїня – Елізабет. Інші ж персонажі, її пішаки. Якщо ми про всіх трошки щось знаємо, наприклад, Ібрагім – психіатр, Джойс – медсестра, то про Елізабет ми нічого не знаємо. І це, особисто мене, бісило. Цей ореол таємничості і крутості дуже зашкалював. Як на мене, то Елізабет занадто розумна, занадто bossy, занадто все в неї легко. І ось це “в мене є знайомий, який мені винен послугу, він може …” здається занадто легким “рішенням” для автора.
Гумор. Це тут найсильніша сторона. Він якраз в тему, його якраз не багато, але достатньо. Він доповнює, а не домінує. Ось приклади:
Фургони із супермаркету «Вейтроуз» дзенькають вином і рецептурними ліками щоразу, як проминають сітчасте покриття дороги, що не дає пройти худобі.
Вона дружньо йому махає і бачить полегшення на його обличчі. Одночасно через те, що вона досі жива, і що йому вже можна не бігти.
І мій найулюбленіший жарт:
Тож хто вбив Тоні Каррена і як нам його впіймати? — питає Елізабет. — Я знаю, що краще сказати «впіймати його або її». Але це, певно, таки «він». Яка ж це жінка комусь провалюватиме голову? Хіба що росіянка, але ото й усе.
Сенси. Дуже часто в книжках, і детективи не виняток, підіймають важливі чи глибокі теми. Або автор розмірковує, рефлексує, філософствує. Це точно не про Річарда Османа. Тут ви цього не знайдете. Цей уривок – єдине, що мене хоч трохи зачепило, а саме роздуми про старіння та втрачання себе через деменцію.
Пам’ять була бабаєм, що сіяв страх у Куперс-Чейзі. Забудькуватість, розгубленість, переплутані імена. По що я сюди йшов? Онуки на це реготатимуть. Сини й доньки теж пожартують, але наглядатимуть пильніше. Дедалі частіше прокидатимешся вночі від холодного жаху. З усіх речей, які можна втратити, загубити власний розум? Нехай краще заберуть ногу чи легеню, нехай заберуть, що захочуть, аби тільки не це. Аби тільки не стати «бідолашною Розмарі» або «бідолашним Френком», не ловити останні промінчики сонця й усвідомлювати, що вони останні.
Фінал. Мене він розчарував. Тут у багатьох героїв свої таємниці (читай смертей) і ці міні розслідування були набагато вдаліші та цікавіші, ніж сама розвʼязка.
Отже, легкий детектив, від якого не треба багато чого очікувати. Але хочу почитати продовження, і вже остаточно зробити висновок.