У нашій країні не існує «проблеми прав людини», оскільки всі живуть найбільш гідне й щасливе життя. (Північно) Корейська Центральна новинна агенція, 6 березня, 2009

Всі знають, що Північна Корея – це жахлива тоталітарна країна, в якій голод, бідність та терор. Книга “Втеча з Табору 14” американського журналіста Блейна Гардена детально розповідає про це. Адже вона про 23 річного хлопця Шін Тон-Хьока, який зміг втекти з трудового табору та Північної Кореї. Саме його спогади та розповіді стали основою цієї книги.

Отже, у Північній Кореї існують трудові табори, де утримуються політичні вʼязні та їхні сімʼї. У них утримують від 150 до 200 тисяч людей. Це цілі містечка під охороною, де вʼязні зобовʼязані працювати по 12-15 годин на шахтах, заводах, фермах. Середній вік життя в цих таборах 50 років, шахтарі ж доживають до 40 років.  У трудових таборах КНДР загинули сотні тисяч людей.

У таборах заборонений секс, якщо він не узгоджений. Узгоджений секс – це коли вʼязням за гарну поведінку (читай стукацтво) дозволяють одружитися. Причому хто з ким одружиться, обирають на горі. Проте тут не живуть сімʼями. Чоловік бачиться з сімʼєю 4-5 раз на рік. Саме дитиною такого шлюбу і став Шін.

якщо несанкціонований секс призводив до вагітності чи дітонародження, жінку-порушницю зазвичай убивали разом з її дитям. Мої співрозмовники розповідали, що жінки, які мали секс із наглядачами за зайву крихту харчу чи легшу роботу, розуміли, на який ризик наражаються: завагітнів якась, як вона одразу зникала.

Продовжувати читання Втеча з Табору 14 – Блейн Гарден, 2012 →

У графі «Віросповідання» він написав: ЗСУ.(с)

Якщо чесно, я не читала Валерія Пузіка раніше. Хоча його “З любов’ю — тато!” уже придбана і чекає свого часу. Але я вирішила познайомитись з ним через його останню книгу “Мисливці за щастям”. Насправді повна її назва «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу. Це дуже потрібна книга, це дуже актуальна книга, це дуже болюча книга.

 Моє імʼя — Валерій.
 Позивний - Фінчер, скорочено — Фінч.
 Мені тридцять шість років.
 Я командир міномета.
 Я малюю картини, пишу прозу.
 Я український військовий, і ми перебуваємо в Херсонській області.
 До Каховської ГЕС близько двох десятків кілометрів.
 Надворі березень дві тисячі двадцять третього року. Це другий рік після повномасштабного вторгнення росії в Україну.
 Перед лицем смерті, на війні, найгірше, що може бути, — не залишити сліду на цій землі. Я так думаю.

“Мисливці за щастям” – це маленькі історії з життя автора на війні. Це невеличкі сцени або ж замальовки різних ситуацій, які йому траплялись.
Ця книжка розповідає чим живуть наші захисники на війні: їх рутину, їх розмови, їх побут, їх думки, їх страхи, їх надії. Саме тому вона важлива, щоб краще розуміти, як там. А там важко, а там страшно. І це треба розуміти. Розуміти, що вони платять за наше з вами життя своїми життями, мріями, побратимами, здоровʼям. За що їм велика вдячність!

Продовжувати читання Мисливці за щастям – Валерій Пузік, 2024 →

«Гармонійна, симетрична, барокова, неокласична, чиста, світла, на високих підборах, еротична, на шляху до успіху, з великим носом, величезною дупою, і вуаля: Абрамович!» (с)

Саме ці слова перераховувала Марина Абрамович, щоб описати себе. Чи це правда, читайте в її ж книзі “Пройти крізь стіни”. Але наскільки ми можемо їй довіряти, то вже інше питання))

Отже, розкажу свої враження від книги. Це буде дивний відгук, бо я весь час буду виправдовуватися, чому я поставила цій книзі 3.75, а не 5. Адже я не чула поганих відгуків, лише захоплені. Тому я буду тою людинкою, яка, вимбачте, не в захваті від неї.

“Пройти крізь стіни” – весь життєвий та професійний шлях Марини Абрамович. Важке дитинство. Жахливі стосунки з батьками. Відкриває для себе мистецтво. Створює картини. Перші перформанси. Перше кохання. Перші визнання. Подорожі. Закохується в Улая. 12 плодотворних років із ним у мистецтві. Подорож до аборигенів. Постійне пізнання себе та світу. Розлучення і нове кохання. Постійна праця. Світове визнання. Шамани та очищення. Постійні перформанси.

Продовжувати читання Пройти крізь стіни – Марина Абрамович, 2016 →

Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах – нагадує літературу, якій не вірять. (с)

Чому я знову читаю книгу про війну? Адже це знову купа сліз, болю, страху та ненависті. Відповідь проста: не можу інакше. Живучи в Києві, дуже легко забути, що йде війна. На жаль (чи на щастя, дивлячись з якої сторони на це дивитися), це так. Ти читаєш новини, періодично спиш в укритті, постійно донатиш – але відчуття війни зникає. А це неправильно і нечесно. Ми повинні розуміти, через що проходить наш народ у дану секунду. І тоді такі книжки, як “Бахмут” Мирослава Лаюка допомагають.
Страшно? Безумовно. Боляче? Нестерпно. Але важливо. Але цінно. Але треба. 

У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття.

До цього саме про повномасштабне вторгнення я читала лише “Позивний для Йова” Олександра Михеда та “77 днів лютого” by The Reporters. “Позивний для Йова” – це все ж таки більше рефлексії автора про перший рік повномасштабки цивільної людини. “77 днів лютого” – це вже справжні репортажі про перші дні повномасштабки, але знову ж про цивільних людей. “Бахмут” –  це все ж таки репортажі безпосередньо з фронту. Це інтервʼю, короткі діалоги, довгі розмови саме з військовими (і не тільки). Саме тому для мене це нове, цікаве, але страшне. Але якщо перші 2 книги дарують віру в майбутнє, то “Бахмут” – ні, на жаль.

Я читаю книгу, а в душі тиша, у голові жодної думки. Думаю, саме так захищається моя психіка від прочитаного. Але автор вміє працювати з читачем. Тому вже на другому розділі я плачу. Цей розділ про тварин. Його я так і не зможу прочитати до кінця. Так само як і розділ про дітей і що з ними робили вагнерівці. Просто не можу…

Продовжувати читання Бахмут – Мирослав Лаюк, 2023 →