Добро шириться швидше за лихо. (с)
Йшов 366 день війни…
У 2022 році я прочитала багато книжок у жанрі nonfiction: психологія, історія, війна. І багато з них були емоційно важкими. Тяжко читати про смерть, про втрати, про несправедливість, про власну країну у найскрутніші часи. Найважчі книжки були про війну: Другу світову, АТО, теперішню… Але приз за най-най-найважчю книжку отримує “77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни” від The Reporters. Я плакала майже на кожній сторінці цього тексту. Всупереч цьому, її повинен читати кожен українець/українка, щоби памʼятати через що пройшла і проходить наша країна.
“77 днів лютого” – репортажі, які задокументували журналістки українського видання The Reporters між 23 лютого і 9 травня. Авторки написали про особисте та спільне для всього українського народу. Це реальні історії наших співгромадян. Перші хвилини, перші дні, перші тижні, перші місяці… Як багато болю, страху, невпевненості вони принесли… В той же самий час вони принесли сміливість, згуртованість, людяність та взаємопоміч. А також віру в перемогу!
Ця книжка про нас з вами. Про наші з вами страхи, намагання допомогти, намагання вціліти, намагання вижити. Вона про життя українців, які тікали від війни на захід України, і знаходили прихисток у львівському театрі Леся Курбаса, ночуючи прям на сцені. Це про життя в окупованому Херсоні та Чернігові.
Оглядаю деякі будинки. Бачу, що ми з Вітою живемо в середині морського бою. Наш будинок клітинка, якій усе ще щастить.
Це про багатоденні затори на кордоні з Польщею, та місцевих, які годували та допомагали нужденним. Це про життя дітей з реабілітаційного центру під час обстрілів та їх евакуація. Це про 63-річну жінку, яка жила в облозі в Маріуполі без їжі та води, але змогла вирватися звідти. Це про потяг Київ-Рахів-Київ, бригада якого працює більше ніж 30 днів без змін:
У Рахові поплакали - і назад.
Але більшою мірою “77 днів лютого” про мужність та людяність українців. У саму страшну мить життя вони знайшли в собі сили, щоб обʼєднатися і допомагати. Попри страх, втрати, безсилля та ненависть.
Та наша моральна перемога у тому, що українцям вдалося свій праведний гнів перевтілити у мужність. Між ненавистю до ворога і любов'ю до ближнього гору взяла любов. Українці сьогодні показують, що є речі, заради яких варто жити, і є цінності, заради яких можна й померти. Головне лишатись людьми і берегти серця від огрубіння.
Чому важливо читати цю книжку? По-перше, щоб не забувати через що ми пройшли. Не можна забувати що ми відчували, що нас лякало, що з нами робили. А головне, через кого це все. Щоб зайвий раз згадати, хто наш ворог. І що ми ніколи їм цього не пробачимо. По-друге, треба памʼятати усіх українців: які боронили, які продовжують боронити, які врятувалися, а які ні, які допомагали своїм сусідам, які рятували дітей, хворих, одиноких дідусів, навіть котів. Кожен з них заслуговує нашої уваги та нашої памʼяті. По-третє, зрозуміти через що ми вже пройшли. Читаючи її, я згадувала свої емоції в перші тижні, свої думки, свої переживання. Зараз ми вже не реагуємо на звуки сирени, нас не лякають звуки прильотів та робота ППО. Ми стали загартованіші, сильніші, а не такі розгублені як на початку. І це приємно усвідомити. По-четверте, Жадан у передмові написав:
Потрібні свідчення. Потрібні голоси тих, хто зважився й заговорив. Біль і радість потребують документації. Хоча би для того, щоби в майбутньому ми могли звірятися з цими голосами минулого, голосами з пам'яті, голосами з історії.
Тож будемо свідками цієї великої війни. Нас чекає перемога, це безперечно, але для цього потрібно продовжувати підтримувати ЗСУ та одне одного. Слава Україні!