Світ ловив мене, але щось пішло не так. (с)
Ім’я українського письменника Доржа Бату останнім часом часто маячить в інтернеті. На жаль з неприємним відтінком. Наче Бату трохи прикрасив свою автобіографію, стверджуючи, що він співпрацює з НАСА. Не хочу в це вдаватися, а краще поговоримо про його книжку “Моцарт 2.0”. Чула багато позитивних відгуків на неї, але на жаль не можу сказати, що я в захваті.
Анотація до книги:
Уявіть собі — Моцарт у сучасному Нью-Йорку! Так-так, той самий, Вольфганг Амадеус. У сучасному місті його вражає і дивує усе: метро та галас, одяг, особливо жіночий, спосіб життя, звички й манери людей. Навіть вбиральні тут такі пахучі і красиві, наче у цісарському палаці. А ще, виявляється, сучасний рояль суттєво відрізняється від звичного Моцартові клавікорда… Та доведеться пристосовуватися, адже видатному композиторові хоч і випав шанс на нове життя, але дещо залишається незмінним — музика і Моцарт нероздільні. У цій книжці переплітаються вигадка й реальні та дуже цікаві факти про життя і творчість Моцарта, детективний сюжет за участі нової подруги композитора офіціантки Стейсі та роздуми про сенс життя. А завдяки дотепним ілюстраціям від Юлії Самелюк і QR-кодам із відеороликами, що розкривають секретики створення книжки, читачі поринуть в особливу атмосферу цієї історії.
Спочатку мені було нудно читати. Наче повинен бути вау ефект з самого початку, адже задум крутий: Моцарт після смерті опиняється у 2018 році у Нью-Йорку. Але якось не чіпляло. І тільки з середини з’явився інтерес, бо хоч щось почалося відбуватися. А саме закрутилась якась детективна історія.
Увага спойлери
“Якась” детективна історія, бо вона дуже дивна. Вона мені нагадала книжки з серії “Черный котенок” – детективів для дітей, які я читала в дитинстві. Бо чесно, я не можу зрозуміти, як детективи не здогадались про шифр. Навіть Коко Шанель (да-да, тут пів Нью-Йорку з мерців) здогадалась, а детективи ні.
Або мотив Стейсі розповісти підозрюваному що вона знає про шифр. Нахєра Навіщо? Щоб шо? Щоб вони її вбили? Щоб вони змінили місце зустрічі?
Кінець спойлерів
"Забудь його номер, лузер. Гаплик тобі, дурко."
Ось так говорити з людиною, яка створила наркотрафік у Нью-Йорку мені здається нерозумно. Та й взагалі, тут герої часто поводяться ексцентрично. Моцарт постійно плаче, Стейсі або плаче, або огризається. Персонажі занадто утрирувані, як і відносини між ними, тому їм не віриш, тому й історія пройшла повз.
Взагалі тут багато нестиковок або крінжових виправдань. Наприклад, висмоктана з пальця причина чому Стейсі залишилась в США і прострочила візу: бо бачте вона плакала за хлопцем. Серйозно?!? Або Стейсі повинна знайти як і через кого мафіозі передає інформацію в ресторані, але в той самий час “усі в ресторані знали, що це мій клієнт”. WAT? А якби це був офіціант або працівник ресторану? Також тут банальні стереотипні розмови, які не раз ми бачили в дешевих детективах:
— Ти безпринципна й безсердечна падлюка, Майкі.
— Ти жирна й ледача свинюка, Джо.
— А що мені робити з потерпілим?
— Я з ним розберуся.
— Дивись мені.
— Іди, роби свою роботу.
— Рідкісна ж ти сука, Майкі.
— Ти сентиментальний засранець, Джо.
Отже, якби ця книжка була для дітей, то я б не писала всі ці придирки. Але вона написана для дорослих – я спеціально це перевірила. Тому це точна не моя література. Навіть ось ця головна думка книжки “Цінуй тих, хто опинився з вами поряд” не врятувала її. Радити її нікому не буду.