Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.

Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.

Continue reading Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016 →

Прочитала комікс “The Sandman. Пісочний Чоловік. Книга 1: Прелюдії й ноктюрни” відомого англійського письменника Ніла Ґеймана, та дуже складно він мені дався. Спробую пояснити чому.

Спочатку скажу, що у мене неоднозначна думка про творчість Ніла Ґеймана. Мені наче і подобаються його книжки, але щось в них і відштовхує. Я не можу зрозуміти для кого він пише. Для дітей – занадто похмуро, для дорослих – нуднувато (мені так здається). Підліткам? Чи вистачає їм динаміки? Але безумовно це незвичні, непересічні сюжети та герої.

Тепер про комікси. У відгуці до “Воля: The WILL” я писала, що це дивний для мене формат. Я – людина, яка дуже далека від культури коміксів. Усі мої знання про супергероїв з популярних блокбастерів, які зняті по коміксах. Я не впевнена, що точно зможу сказати хто з героїв належать Marvel, а хто DC. Тому я нічогісінько не знала про Пісочного Чоловіка до цього. Виявилося, Пісочний Чоловік – це доволі відомий персонаж. Перший раз він зʼявився ще в 1939 році. З 1989 до 1996 Ніл Ґейман разом з Майком Дрінгенбергом, Семом Кітом та Дейвом Маккіном створили свою серію – з блекджеком та курвами – Пісочного Чоловіка. Усього біло 75 випусків.

Continue reading The Sandman. Пісочний Чоловік – Ніл Ґейман, 1989 →

…хай куди я поїду, а ти зі мною, і він зі мною, і поки ви обоє живете, світ для мене прекрасний. (с)

Книжки ірландської письменниці Саллі Руні (“Нормальні люди” та “Розмови з друзями”) асоціюються у мене з меланхолією. Вони викликають якийсь сум, тугу та відчуття самотності. Усі герої нещасні, депресивні, в пошуках чогось: сенсу, щастя, кохання, себе. І виникає відчуття, що вони нещасні не через якісь обставини чи вони щось пережили, а наче самі по собі. Розумні, чутливі, молоді люди, які можуть обговорювати марксизм, мистецтво та соціальні проблеми, але не можуть дати собі ради. Вони наче не належать цьому світові, тому ось це безосяжне відчуття самотності.

Новий роман авторки “Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?” (Beautiful World, Where Are You) не став винятком. У ньому наявні все ті ж герої: розумні, молоді люди, які дуже нещасні. Тому ця книжка викликала знайомий вир емоцій: сум, жаль, зацікавленість, тугу, а також злість, безвихідь та роздратування. Але кінець приніс полегшення, навіть промінець малесенького щастя. І знову ж, як і попередні твори Саллі Руні.

Continue reading Де ж ти дівся, світе мій прекрасний? – Саллі Руні, 2021 →

Одразу попереджу, що буде дуже довгий текст…

Після різанини армії рф у Бучі, де було закатовано тисячі цивільних людей, зґвалтовано сотні жінок, дітей, літніх людей, у мене крутилося лише одне питання “ЯК?”. Як це трапилось? Невже в армії рф лише садисти? Як у цих покидьків можуть бути сімʼї, дружини, діти? Як таке чисте зло може існувати в сучасному суспільстві?

Саме тому я вирішила почитати книгу “Благоволительки” (The Kindly Ones) французько-американського письменника Джонатана Літтела. Адже вона про колишнього офіцера СС, який не з чуток знає, що таке війна та зло. Так, я знаю, що це фікшн, але автор доклав багато зусиль, щоб його написати. Він приїздив до України, провів багато часу в архівах, читаючи історичні документи, досьє, статті. Саме тому ця книга сповнена історичними фактами: іменами реальних постатей, описами подій, ландшафтними деталями, цифрами та іншими нюансами. Багато істориків хвалять письменника за історичну точність та правдивість. Джонатан Літтел навіть отримав Гонкурівську премію за цей твір.
Щодо подій в Україні я напишу трохи нижче.

Continue reading Благоволительки – Джонатан Літтел, 2009 →