М-м-можливо, люди тільки тому вижили, що завжди м-м-могли пристосовуватися до різних змін, як пацюки. Хоч би який фортель викинув світ— пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали. (с)

Чесно кажучи, я не багато очікувала від роману “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса” Дмитра Скочка. Книжки на тему постапокаліпсисУ (я так і не зрозуміла це помилка редактора чи спеціально зроблено) важко писати: занадто легко піти в голлівудщину, банальщину чи, навпаки, в гардрок. А, на жаль, не всі кормаки маккарті, стівени кінги чи дени сіммонси. Але “Сміття” мені сподобалось. Так, це не найкращий роман на цю тематику, проте доволі цікавий.

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес.
Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл.
Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Продовжувати читання Сміття – Дмитро Скочко, 2023 →

Але ми вважаємо, що все найцікавіше залишається в тіні, там, куди не сягає зір. (с)

Як я писала після прочитання “Зачарованої гори” Томаса Манна мені хочеться прочитати “Емпусіон” Ольги Токарчук, адже цей роман позиціонують як жіночою версією “Зачарованої гори”. І що я можу сказати, це чудова книга з Томасом Манном чи без нього)

Важко писати відгук на книгу, де багато що прояснюється в самому кінці (хоча будемо чесними, вже все ясно буквально з другої половини книги, якщо не раніше). Але спробую без спойлерів.

Отже, осінь 1913 рік. Мечислав Войнич – молодий львівʼянин, який вчиться на інженера, приїздить до Ґерберсдорфу лікуватися від сухот. Він живе в Пансіонаті для чоловіків, а на процедури ходить в санаторій. В пансіонаті він з іншими чоловіками випиває, ходить в гори, слухає місцеві легенди, а ще дискутує, хоча

Войнич уже помітив: хай би чого стосувалася дискусія - чи то демократії, чи то пʼятого виміру, чи ролі релігії чи соціалізму, чи Європи, чи сучасного мистецтва - все врешті-решт зводилося до жінок.

Продовжувати читання Емпусіон – Ольга Токарчук, 2022 →

Як я неодноразово писала, я обожнюю чорний гумор. А якщо за ним ховаються серйозні теми, то це прям любов. А якщо одна з тем – це колективна травма, то просто shut up and take my money. 

Саме таким для мене став роман “Дерева” американського письменника Персіваля Еверетта. Я багато сміялась, багато гуглила, багато сумувала, багато офігівала і багато думала. А це явно показник сильної книги.

В маленькому містечку Мані штату Міссісіпі відбувається низка вбивств. Кожен раз поруч з вбитим білим чоловіком знаходять труп чорного, який постійно зникає. 

На цю справу відправляють двох спецдетективів з Бюро розслідування. І ось 2 чорних детективи намагаються розібратися, що ж се коїться: чому таким жорстоким методом вбито цих “бідолах” (якщо що, то тут багато відірваних мошонок, я попередила)) і чому постійно зникає з моргу чорний, який точно мертвий.

Продовжувати читання Дерева – Персавіль Еверетт, 2021 →