М-м-можливо, люди тільки тому вижили, що завжди м-м-могли пристосовуватися до різних змін, як пацюки. Хоч би який фортель викинув світ— пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали. (с)

Чесно кажучи, я не багато очікувала від роману “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса” Дмитра Скочка. Книжки на тему постапокаліпсисУ (я так і не зрозуміла це помилка редактора чи спеціально зроблено) важко писати: занадто легко піти в голлівудщину, банальщину чи, навпаки, в гардрок. А, на жаль, не всі кормаки маккарті, стівени кінги чи дени сіммонси. Але “Сміття” мені сподобалось. Так, це не найкращий роман на цю тематику, проте доволі цікавий.

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес.
Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл.
Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Почну з того, що, на мою думку, даремно повна назва “Харківський детектив у часи постапокаліпсиса”. Бо справді детективної історії як такої і немає. Журналістка ходить від одного героя до іншого, а вони розповідають свої історії життя. А вона така “ага, дуже цікаво, а з Владом-то шо?” або ж “я дізналась все, що хотіла”. Все. Ліна майже не ставить питання, навіть якісь очевидні (чому не поговорила з чоловіком Алевтини? як це син повернувся після евтаназії? Ліну нічого не збентежило? і т.п.). Тому саме журналістсько-детективних розслідувань не було.

Часи постапокаліпсису – є. Але у читачів (як і у мене) є дуже багато питань щодо цього світу:

• Вбити 2 людей, прострелити іншого – ок і Ліну не бентежать ніякі наслідки цього, але водночас є поліціянти, які приїздять на виклик щодо зниклої людини.
• Сонця не видно, небо вкрито хмарами, але в магазинах є продукти, навіть прокладки із бавовни.
• Знайти роботу важко, тобто заробити гроші ще той виклик, але відмити долари від вина в голову героїні не прийшло.
• Всі одягаються в чорне або темне, бо яскраве – це небезпечно, але Гнида (зам боса) фарбується і ходить на каблуках.
• Хто оплачує вивіз сміття, чому це прибутково?
• Хто оплачує газету та журналістські розслідування, якщо влада все одно не працює?
• Все погано, у нас постапокаліпсис, але університети все ще працюють?

І таких питань купа. Автор у себе на сторінці в Інстаграм пише:

Що конкретно сталося, ми не знаємо. Знаємо тільки, що сталася глобальна екологічна катастрофа, яка призвела до жахливих змін в усьому світі. Власне, це все, що ми дізнаємося про апокаліпсис. Щодо деталей світу: як він працює, як відбувається глобальна взаємодія, звідки беруться ті, чи інші товари пояснень немає. Я свідомо опустив науково-фантастичну складову.

Що ж, дуже зручно) Справді, навіщо продумувати цей світ? “І так сойдьот!”. Далі він пояснює, що він не той постапокаліпсис мав на увазі:

Постапокаліпсис книги "Сміття" не науково-фантастичний, а екзистенційний. У ньому погляд читачів я спробував спрямувати не на зовнішне, а занурити у внутрішнє. На травми персонажів, на їхні особисті переживання, на їхній власний апокаліпсис. Постапок у романі виконує роль підсилювача відчуттів безвиході, приреченості, підкреслює дрібниці, за які так намагаються хапатися персонажі. Це важливо, на це зроблена ставка в книзі.

І ось це основна проблема для мене, бо я зовсім не співпереживала героям. Кожен герой має свою історію і, певна річ, жалісливу історію. Жінка, яка мріяла про дитину і трохи захопилась гіперопікою, коли вона зʼявилась. Гей в Горлівці на фоні вторгнення русні в 2014 року, із батьком, який намагається вибити це з нього. Дівчина, мама якої була повією, а потім сама нею стала. Художник, якого били батьки. Так, це травмовані люди. Але чомусь я не відчула їхнього болю. Розумом мені їх шкода, але емоційно я не прожила їхнє життя, тому і немає співчуття.

Ось саме глибини, що в героях, що в роздумах, що в цьому світі мені і не вистачило. Є навіть моменти, коли автор зображує прям в лоб або ж розжовує. Наприклад, ситуація з вчителем та сигаретами. Мені здається, що текст був би глибшим, якби Влад знайшов ці сигарети і… все. Але автор вирішив чомусь пояснити, що ж це значить, вбиваючи у читача бажання думати, розмірковувати. Навіщо? І так все пояснять. І таких моментів було декілька. І через це текст сприймається примітивніше, ніж він міг бути.

АЛЕ книжка мені сподобалась. Чому? Бо вона цікава. Події розвиваються динамічно. Створений світ доволі атмосферний – такий собі нуарно-депресивний, але жити можна. Так, світ прописаний неідеально. Так, багато плутанини. Так, герої плоскуваті. АЛЕ це мене все не бісило. Саме тому я поставила 4, а не 3. Книжка майже з першої сторінки затягує, відірватися від перипетій головної героїні важко. Та й цікаво, де ж Влад? Хто він? Чи існує він взагалі? І ось це було круто. Ось ця майстерність автора інтригувати.

Мені сподобалась тематика твору. Для себе я відмітила 2 головні ідеї: адаптивність та залежність. У книзі щури заполонили ціле місто, а може, й планету. Бо вони можуть адаптуватися до усіх умов існування. От люди дуже схожі на щурів, також можуть адаптуватися. Але, на жаль, що гірші умови, то більше люди стають щурами, забуваючи про добро, емпатію, людяність.
Але в той же час люди потребують любові ще більше. Адже

Просто людині потрібна людина.

Щось, що триматиме їх в цих нестерпних умовах. Проте іноді любов може набувати химерні форми. Коли героїв питають про Влада, вони починають розповідати свої історії, а не його. Бо Влад для них – потреба, інструмент.

Мною вони бинтували свої рани.

Вони бачили в ньому своє, те, що вони хотіли, або ж потребували. Саме тому Влад такий різний в цих історіях. Кожен з них створив персональну версію Влада для себе.

Фінал можна сказати відкритий. Хоча я виявилась кровожерливою, тому зчитала його без геппі енду. Хоча як дивитися)

Сподобалась цитата, щось в ній є:

От представ, по твоєму красівому лічіку хтось проводить лезвієм, робить длінну рану от брові до подбородка. Больно, неприятно. Со временем рана заживае, а шрам остається на всю жизнь. Болі вже давно нема, але ти стидишся шрама. Можеш убеждать себе, шо ти така ж, як другі. Ви, хто со шрамами, можете собирать-ся вместе, медітіровать, піддержувать друг друга. Но все це тіки доказує, шо ви ненормальні, бо нормальним не треба заніматься цьою хренню.

Так, це суржик) тут кожен персонаж має свою стилістичну особливість: заїкання, суржик, церковний сленг тощо. І це мені також сподобалось.

Отже, це непоганий постапокаліпсис з цікавим світом, з цікавою задумкою, непоганим фіналом. Хороша книга на пару вечорів. Ще одна причина прочитати її, бо тут росія знищила сама себе ядерною зброєю)