Тридцятого травня народ наш гуляє,
Радісно свято своє відзначає.
То Свято Цапа, тріумф свободи… (с)

Часто автори, щоб зафіксувати важливі карколомні події країни, пишуть сімейні саги. Особливо це стосується південноамериканських авторів. Але “Свято Цапа” Маріо Варгаса Льйоса не цей варіант. Адже це справжній історичний роман. Я б навіть сказала б, політичний роман. Без саги, без магічного реалізму, без національного колориту. Так, не без сімейної історії. Але все крутиться навколо диктатора Домініканської республіки Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліна. 

Соромно признатися, але я нічого не чула про нього до цього. Та й про історію Домініканської республіки нічого не знала. І саме за це я люблю книжки, що вони змушують дізнаватися про щось нове. Тут я гуглила багато, дуже багато.

Тому спочатку книга читається дуууже повільно. По-перше, треба багато в чому розібратися, саме в історичних подіях (хоча мабуть про це можна і після почитати🤔). По-друге, легко заплутатися в героях. Їх багато, у них важкі імена, деякі ще й дуже схожі. Я прям виписувала, хто є хто, бо так точно не стягнула б. По-третє, тут різні часові проміжки. Іноді вони незрозумілі, чи це теперішнє, чи це минуле, чи взагалі який це рік.
Але поступово втягуєшся і починаєш кайфувати від книги (якщо можна кайфувати від книги про кровавого диктатора😐).

Продовжувати читання Свята Цапа – Маріо Варгас Льйоса, 2000 →

Він був тут. (с)

У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається. (с)

Так сталось, що я почала читати «Гамнет» (Hamnet) британської письменниці Меґґі О’Фаррелл після «Освіченої» Тари Вестовер. І скажу чесно, це було даремно. Оскільки у мене не було жодних емоційних сил. І ось я відкриваю книгу і майже на перших сторінках я знову читаю про фізичне насилля над дітьми.
Додайте до цього ще майстерність авторки відтворити ці відчуття героїв, їхні думки. І це емоційно вбиває, адже діти не мають боятися своїх батьків. 

Про що буде ця книга – написано на першій сторінці самою ж авторкою:

Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Стратфорді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.
Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.
Чотири роки по тому або пізніше його батько написав пʼєсу під назвою «Гамлет».

За весь роман жодного разу не було названо імʼя героя. Він батько, чоловік, син, “той чоловік”. Але всі розуміють, що мається на увазі саме Вільям Шекспір. І ось ця легка недосказаність особисто мені дуже подобається. Бо авторка не спекулює відомою особистістю. Вона не заявляє, що все було само так. Вона просто розмірковує: “а що якби…”.

Продовжувати читання Гамнет – Меґґі О’Фаррелл, 2020 →

Коли хтось робить злочин без особистої ненависті до тебе — ось що страшно. (с)

Останнім часом я постійно думаю, гуляючи Києвом, яким би він був, якби не радянський союз. Як він виглядав би, яка була б архітектура, які були б кафе, музеї чи театри…
Саме тому цікаво читати про Київ на початку ХІХ століття, поки радянщина ще не зіпсувала місто. На допомогу, крім класиків, приходять і сучасні книжки. Як, наприклад, цикл ретродетективів про Тараса Адамовича Галушка Олександра Красовицького та Євгенії Кужавської. І вони дають саме ось цю атмосферу старого Києва.

Продовжувати читання Справа зниклої балерини – Олександр Красовицький , Євгенія Кужавська, 2020 →