Тридцятого травня народ наш гуляє,
Радісно свято своє відзначає.
То Свято Цапа, тріумф свободи… (с)

Часто автори, щоб зафіксувати важливі карколомні події країни, пишуть сімейні саги. Особливо це стосується південноамериканських авторів. Але “Свято Цапа” Маріо Варгаса Льйоса не цей варіант. Адже це справжній історичний роман. Я б навіть сказала б, політичний роман. Без саги, без магічного реалізму, без національного колориту. Так, не без сімейної історії. Але все крутиться навколо диктатора Домініканської республіки Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліна. 

Соромно признатися, але я нічого не чула про нього до цього. Та й про історію Домініканської республіки нічого не знала. І саме за це я люблю книжки, що вони змушують дізнаватися про щось нове. Тут я гуглила багато, дуже багато.

Тому спочатку книга читається дуууже повільно. По-перше, треба багато в чому розібратися, саме в історичних подіях (хоча мабуть про це можна і після почитати🤔). По-друге, легко заплутатися в героях. Їх багато, у них важкі імена, деякі ще й дуже схожі. Я прям виписувала, хто є хто, бо так точно не стягнула б. По-третє, тут різні часові проміжки. Іноді вони незрозумілі, чи це теперішнє, чи це минуле, чи взагалі який це рік.
Але поступово втягуєшся і починаєш кайфувати від книги (якщо можна кайфувати від книги про кровавого диктатора😐).

У книзі 3 сюжетні лінії:
Перша про 49річну Уранію, яка через 35 років повертається у рідне місто Сан-Домінго. 35 років вона не бачилась із сімʼєю, не відповідала на їхні численні листи. 35 років вона втікала від минулого. Але чомусь приїздить додому, до батька. Батька, якого знають, як Мізковитого Кабраля. Батька, який служив віддано роками Трухільйо, будучи державним секретарем, сенатором.

Друга лінія про самого Трухільйо. Кривавого диктатора, Господара, «чоловіка, який ніколи не пітніє», екселенцію, генералісимуса, Цапа. Про його день: ранкову рутину, зустрічі з міністрами, роздуми про зрадників, ворогів та дітей, звану вечерю, думки про недержання сечі та секс з дівчатками. День – 30 травня 1961. День, коли його застрелять. 

Третя ж лінія саме про цих зрадників, антитрухільїстів, які очікують Трохільйо в засідці, щоб застрелити його. У цих главах розповідаються історії кожного з цих чоловіків: як з прихильників Трухільйо вони перетворилися в зрадників. Та що з ними відбулося після…

Величезний плюс цієї книги – в її історичній цінності. Автор наголошує, що це художній роман, але він намагався триматися історичних подій та точностей. Справжні особистості (як Трухільйо, його посіпаки, заколотники реальні) переплітаються з вигаданими персонажами. Такою є лінія родини Кабраля. Але саме ця лінія додає ширшого усвідомлення наслідків диктатури.

Для мене ця книга про владу. Абсолютну владу. Те, як вона формується, як підтримується роками, десятиліттями. Про систему, яка працює лише на одну людину. Про систему, в яку втягнуті всі:

мільйони осіб, зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації, отупілі від догматизму та ізоляції, позбавлені свободи і вибору, сповнені страху і цікавості, звиклі догоджати і лестити, на певному етапі почали обожнювати Трухільйо. Вони не тільки боялися його, а й любили так само, як діти люблять владних батьків, переконуючи себе, що їх бʼють і карають задля їхнього блага.

Одним із проявом цієї абсолютної влади є секс. Саме прояв сексуальної енергії – це показник твоєї сили. Жінки, шлюхи, дружини співробітників, дружини друзів, дочки співробітників, дочки друзів, дочки-підлітки друзів… І не дай бог втратити цю енергію.

Рафаель Леонідас Трухільйо Моліна, попри свої сімдесят років, попри проблеми з простатою, попри головний біль, завданий священниками, янкі, венесуельцями та змовниками, залишається справжнім мужиком, самцем, хтивим цапом, чий міцний прутень ще здатен долати запропоновані йому цілки.

Автор зображує знову чергового тирана, диктатора, який вірить у те, що він творить добро. Адже без нього ця країна загнила б, а він веде її до перемоги, до висот, до розвитку. Так, завдяки пропаґанді, насильству, доносам, тортурам, безсудним вбивствам та корупції, але це ж заради блага. Він кровʼю і потом служить країні. Трухільйо, як і багато інших диктаторів, не можуть визнати, що вони жадають лише владу, гроші, домінування. Ні, це завжди якась висока мета.

І те, що його зачепила ціла концепція, де його порівнюють з богом, тільки підтверджує, що він їбанувся повірив в свою ЗНАЧИМІСТЬ, адже він «замінив Бога, взявши на себе страшний тягар»
І саме тому, Трухільйо бісило, що церква його зрадила в 1960, засудивши його дії. Адже він «інструмент Творця». Сам бог обрав його, переклав на нього відповідальність за щастя народу, а єпископи, які служать цьому ж богу – не цінять Трухільйо. 

Але як усі імперії, усі диктаторські режими падають. І у книзі відчувається, що Трухільйо також здогадується про наближення кінця. 

Трухільїзм — картковий будинок, що ось-ось розсиплеться.

Скажу чесно, я навіть не знаю, яка сюжетна лінія мені сподобались більше, бо вони всі круті. Маріо Варгас Льйоса майстерно нагнітає, створює інтригу. Із перших глав розумієш, що щось трапилось між Уранією та її батьком і протягом книги очікуєш “ну давай вже, що там?!?”. Як і інтрига, через що ж її батя потрапив у немилість до Трухільйо. Але найбільша інтрига, коли розумієш, що цей день 30 травня – день смерті диктатора. 

Останні 100 сторінок читалися важко. Адже це описи допитів, знущань, тортур, принижень над людьми, які вбили Господара. Вони вбили як причетних до цього вбивства, так і купу невинних: починаючи від сімей «зрадників» і закінчуючи «ненадійними елементами». А ще відчуття, що нічого не зміниться, ця система так легко не паде.
Проте остання глава… Вона як відро холодної води, як ляпас. Коли сидиш 15 хвилин у прострації.

Кінець книги жахливий і оптимістичний водночас. Здавалось би, героїні було лише 14 років, усе життя попереду, ще буде в неї щастя. Як і в її країні, яка на рубежі змін, позитивних змін. Але після таких подій так важко стати “нормальним”. Тому для мене ця книга також і про вплив терору як на країну, так і на людей зокрема. Навіть через часи люди зломлені. Тільки проговорення травм, як колективних, так і особистих, допомагає пережити їх.

“Свято Цапа” – це сильний диктаторський роман, який описує, на чому ж цей диктаторський режим тримається. І чому він безумовно рано чи піздно буде знищенним. Глибокий, тяжкий, актуальний*

Про актуальність для України я напишу в наступному пості.