Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах – нагадує літературу, якій не вірять. (с)

Чому я знову читаю книгу про війну? Адже це знову купа сліз, болю, страху та ненависті. Відповідь проста: не можу інакше. Живучи в Києві, дуже легко забути, що йде війна. На жаль (чи на щастя, дивлячись з якої сторони на це дивитися), це так. Ти читаєш новини, періодично спиш в укритті, постійно донатиш – але відчуття війни зникає. А це неправильно і нечесно. Ми повинні розуміти, через що проходить наш народ у дану секунду. І тоді такі книжки, як “Бахмут” Мирослава Лаюка допомагають.
Страшно? Безумовно. Боляче? Нестерпно. Але важливо. Але цінно. Але треба. 

У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття.

До цього саме про повномасштабне вторгнення я читала лише “Позивний для Йова” Олександра Михеда та “77 днів лютого” by The Reporters. “Позивний для Йова” – це все ж таки більше рефлексії автора про перший рік повномасштабки цивільної людини. “77 днів лютого” – це вже справжні репортажі про перші дні повномасштабки, але знову ж про цивільних людей. “Бахмут” –  це все ж таки репортажі безпосередньо з фронту. Це інтервʼю, короткі діалоги, довгі розмови саме з військовими (і не тільки). Саме тому для мене це нове, цікаве, але страшне. Але якщо перші 2 книги дарують віру в майбутнє, то “Бахмут” – ні, на жаль.

Я читаю книгу, а в душі тиша, у голові жодної думки. Думаю, саме так захищається моя психіка від прочитаного. Але автор вміє працювати з читачем. Тому вже на другому розділі я плачу. Цей розділ про тварин. Його я так і не зможу прочитати до кінця. Так само як і розділ про дітей і що з ними робили вагнерівці. Просто не можу…

Як пише сам автор:

Отож попереду - історія про зенітника, який ось щойно збив російський винищувач; батька й синів, які воюють пліч-о-пліч; вагнерівця, який любить Набокова. Це подорож у місця, де собаки їдять людей, де ціпенієш від градуса страху, спустошеності, але й доблесті, незламності та навіть любові.

Ця книга про всіх, хто хоч якось причетний до Бахмута: місцевих, які залишилися та людей, які виїхали, капеланів та медиків, рятувальників та волонтерів, добровольців та військовополонених. І, звісно, військових : зенітники, артилеристи, піхота та інші. Вони різні, із різними мотиваціями, із різними поглядами на майбутнє, із різними історіями. Але є ось це постійне відчуття підтримки, згуртованості та єдності. Коли і жарти, і страх, і радість на всіх.

Мирослав Лаюк зауважує, що найголовніше у репортажах “це емоція, зловлена в долоню, як дике звіреня”. І це правда. Тут насправді немає великих інтервʼю, розлогих описів подій. Тут лише спостереження та замальовки – ситуації, але всі вони викликають ось ці сильні емоції. 

Хлопці (військові) питають, коли я опублікую цей матеріал. Відповідаю: мабуть, у травні. І один з Андріїв, перед тим як розвернутися в бік авто з іншими бійцями, на прощання каже:
- Думаю, мене вже не буде в травні.
Інший Андрій мовчить.

Особисто мені здається, що ця книга написана заради ось цих діалогів. Вони такі прості, але відчуваються, як ляпас по щоці. Деякі думки героїв сказані одним реченням або ж одною фразою викликають величезну купу думок і емоцій.

Мене потішили розділи про пані Олександру – 86-річну мешканку Бахмуту. Її історія запала в саме серденько. Її бабуся пережила Голодомор, втратила дитину, але залишилася у своєму домі. Як і пані Олександра: син евакуювався, дочки переїхали в інші країни, сусіди покинули місто, але вона до останнього не хоче залишати своє місто. Для неї дім – не просто будівля, не просто помешкання, а “осередок тих ідеалів, у яких я виховувала дітей. Там рушники, фотографії, вірші, вишиті історії”.

Дуже цікаво було читати про святкування Різдва, Нового року чи днів народження у військових на нулі:

«Ми це Різдво святкуємо з принципу». І вони не тільки зварили й частково отримали від своїх родин поштою ці страви, а й ходили колядувати до інших підрозділів - нагадаю, під постійні обстріли. 

Потішили капелани. Все ж таки приємно читати, що у деяких героїв є плани на майбутнє. Ось ця віра, що війна закінчиться – тішить. А те, що капелани вже роздумують, як допомагати військовим після перемоги, викликає гордість за них. І віру, що все буде добре. Не одразу, але точно буде з такими співвітчизниками, як Максим та Олег.

Неприємно вразив епізод з військовополоненим-вагнерівцем:

На думку полоненого, зараз є десь сотня тисяч вагнерівців.
- «Вагнер» - це як Франкенштейн йобаний, який може розвернутися проти свого творця і знищити його. ...Ніколи в житті не міг уявити, що побачу стільки озброєних до зубів зеків. Якось розмовляв з одним: «А якщо вони повстануть проти влади?». Рано чи пізно цього «Вагнера» хтось має зупинити. У них там кулемети, танки зʼявилися, бронетехніка. Їбануті. Вони ж можуть цю владу просто нахуй поміняти. Рано чи пізно цей «Вагнер» треба знищити.
— І тебе, виходить, теж?

Мене здивувало, те як легко він відокремив себе від вагнерівців. А потім зрозуміла, що це ж характерна риса русні. “Це Путін вбиває українців, а не росіяни”. “Це ті Zомбі, а я проти війни”. “Це вони імперці, а я ліберал”. Але ніхто з них не бере відповідальність за свої вчинки, або ж бездіяльність. Вони ще й розповідають, як вони страждають від війни. Якщо послухати лібералів, то вони явно страждають більше, ніж українці. “Ой, ну ви там фізично вмираєте, а ми ж то духовно!”. І це бісить!

У кінці книги автор розмірковує на багато тем, які дотичні до Бахмуту. Ось, наприклад, як повʼязані Сковорода, Стус, Шепітько та Бахмут. Або ж роздуми про їжу, літературу, архітектуру тощо:

В Україні багато памʼяток світового значення, однак цілісних ансамблів насправді мало - тільки залишки того, що не згоріло під час Першої і Другої світових воєн, після монгольського ярма, вціліло після підривів церков комуністами, а тепер ще й після чергових російських обстрілів.

Через поневіряння, які пережили і переживають українці протягом останніх століть, в нас не тільки не зберігається архітектура чи культура в цілому, а й трансформується. Українці не можуть собі дозволити глобальні проєкти на роки, десятиліття. Родинна сага на багато сторінок? Ні. Вірш? Так. Мʼясо, яке потребує місяці готовки? Ні. Сало, яке солиться години? Так. І від цього сумно, хоча і радує адаптивність нашого народу.
А ось ти вже читаєш про Довженка, якого розумієш на 100%:

Ось запис Довженка в щоденнику від червня 1942 року:
«Діла наші, здається, недобрі! Закопуємось у землю на обороні. Одне, що добре, - англійські бомбардування німецьких міст. Добре, коли б роздовбали їх десяток-другий. Хай би почули німці в тилу, що є таке війна. Хай спробують трохи крові своїх дітей замість пива». 

Але автор відразу згадує тему “розчєловєчєванія”. На початку книги Лаюк питає чи можливі зараз напівтони, “чи пошук напівтонів – не привілей тих, хто не бореться за своє життя тут і тепер; але також: чи пошук напівтонів – не обов’язок тих, хто виживе?” І після цитати Довженка ставить вже інші питання:

Комусь такі слова здаватимуться дикістю. Але можна подивитися на тих, хто дорікатиме, в той момент, коли на їхніх очах убʼють всіх, хто складав сенс їхнього життя. Бо саме такою є та справжня емоція, її варто хоча б спробувати зрозуміти. І де тут ще гуманізм, а де вже ні, коли або ти, або тебе, при цьому ті, хто тебе, - продовжать вбивати, аж до самого кінця, якщо їх не зупинять? Напівтони тут і тепер - розвага для «гуманістів». Чи з позиції сьогодення такий пошук нової колористики - не зрада тих, хто вмирав за нас десь на вулиці Шепітько в Бахмуті?

Я свідомо не ставила оцінку цьому тексту, оскільки я вважаю, що не маю права на це.  Так, у чомусь ця книга доволі слабка. Так, у чомусь автор лукавить. Так, можливо, автор  пише її, бо це актуальний контент. А, можливо, ні.
Ця книга не може викликати захоплення, бо вона просякнула безвихіддю та безнадією (а як інакше, якщо ти свідок знищення цілого, блять, міста). Ця книга особисто мене не вразила (я говорю саме про почуття подиву), бо десь ми чули схожі історії, щось читали у новинах. Але ця книга мене вразила емоційно, тобто завдала саме душевного болю. Як би ти себе не готував, як би ти не читав ці історії – вони все ще бʼють під дих. Та й, мабуть, завжди будуть.

Проте це дуже потрібна книга, особливо, вона потрібна буде через роки… Але й зараз вона чітко зображує, через що в дану мить проходять наші міста, наші люди, наші військові. Слава нашим захисникам і захисницям!

Ох, зовсім нічого не сказала про фотографії Данила Павлова – а вони ж чудові. Знову ж таки, бо це про емоції. Вони настільки переплітаються з текстом, доповнюючи одне одного. Від цього книга стала живою!