«Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!» І ця заповідь стала девізом епохи. (с)
Українського письменника Івана Багряного ми вчили у школі. Треба було прочитати і “Тигролови”, і “Сад Гетсиманський”. І якщо мої однокласники були в захваті від першого роману, то мене зачепив саме другий. Я памʼятаю, як сиділа до 4 ранку, зачитуючись цим твором. Це була моя перша книжка, де я усвідомила, що радянська система знищила мільйони людей.
Пройшло 10 років, я перечитала знову “Сад Гетсиманський”, і він мене вразив ще більше.
У романі як такого сюжету і немає. Це розповідь Андрія Чумака – молодого інженера, якого арештовують і відправляють до в’язниці НКВС. Тут слідчі намагаються “вибити” зізнання, що він зрадник вітчизни. Вони мордують, катують, ледь не вбивають хлопця. Знищують його фізично та морально. У той час як головне питання для Андрія “хто ж його здав?”
Як і “Тигролови”, “Сад Гетсиманський” – це роман з автобіографічними елементами. Іван Багряний двічі був у тюрмах НКВС. Перший раз, коли його звинуватили у контрреволюційній агітації. Його відправили на 3 роки на заслання, звідки він утік до Зеленого Клину. Другий, коли його повторно арештували за втечу. Саме досвід у вʼязницях Харкова на Раднаркомівській та Холодній горі лягли в основу цього роману. Це перший твір, який описав свавілля радянської системи, а саме вʼязниці та її побуту, а також методи роботи карних відділів. Лише через 28 років вийде “Архіпелаг ГУЛАГ” та й до якого є питання.
Іван Багряний безжалісно, без прикрас описує тюрми Харкова під час Єжова. Вʼязниці переповнені: у камерах мусило бути по 15-20 осіб, а було 300. І тут були свої закони та правила. Люди спали валетом, і всі 300 людей змінювали одну сторону на іншу. Їжі не вистачало, але те, що давали ділили старости строго під наглядом вʼязнів, через що були бійки. Дихати не було чим, адже єдине віконечко заборонялось відкривати. Вʼязні сиділи голі через спеку. Їм було заборонено вставати, ходити, говорити. Постійний сморід поту, параші та хвороб.
Але найстрашніше не це, а тортури та знущання. Слідчі з кожного вибивають зізнання. Починаючи зі стусанів, а закінчуючи зламаними ребрами. Але головне їхнє завдання – не вбити людини, а щоб та здала більше знайомих. Так день за днем, система зламує людину за людиною.
«Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ!» (Андрій Чумак)
Але сила воля, незламний дух, віра в людей не дає зламатись Андрію. Його мучать питання хто ж його здав (брати, сестра, кохана?), але він продовжує вірити в їх любов та відданість. Саме ця віра допомагає у найскладніші миті. Хлопець продовжує жити за власними правилами, не втрачаючи гідності, моралі та гуманності.
«Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти». (Андрій Чумак)
Це важкий текст, але я не могла відірватися від нього. По-перше, це цікаво. Так, страшно, але й цікаво. Побут тюрем, робота слідчих, опис вʼязнів – усе це детально зображено. Разом із тим текст не перевантажений. Автор навіть примудряється жартувати. По-друге, свою історію треба знати. А кому як не свідку того часу, який сам пережив терор радянського союзу, вірити? Тому такі тексти конче важливі. Третє, всупереч обставинам, це маніфест гуманізму та гідності. Герой не ламається в таких умовах. Він залишається Людиною до кінця.
Найбільше мене вразило у цьому творі, це садистські методи тортур. Я постійно думала, як можна таке вигадати?!? От як можна було ”додуматися” до еполетів – це коли бʼють дерев’яною лінійкою по одному місцю на одному плечі чи коли вʼязень сидить куприком на кінчику стільця? І таких способів зробити боляче людині безліч. Жахіття…
Будинок «Слово» давно перетворився на «Крематорій» — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, митців та науковців.
Вважаю “Сад Гетсиманський” одним із найкращих творів української літератури. Тому треба обовʼязково читати.