“Час наче зламався, а лагодити ніхто не поспішає.”
В “Бахмуті” Мирослав Лаюк пише, що через всі ці історичні події, які проживають українці століттями, у нас змінюється бачення мистецтва. Мало того що безліч культурних памʼяток знищенні, вкрадені, зруйновані через війни чи радянський союз, так ще й митці вже не мислять глобальними речами. Ми не можемо собі дозволити створювати щось десятиліття чи більше. Це привілей спокійних часів, яких в Україні зовсім мало.
Наші письменники тільки почали писати родинні саги на багато сторінок. Але війна все змінила. Коли ти можеш померти в будь-який момент, то ти не плануєш щось на 5 років. Саме тому зараз так процвітає поезія, адже це про тут і тепер.
І от мені здається, що саме тому “Арабески” Сергія Жадана – збірка оповідань, а не класичний роман. Адже немає часу на роздуми, рефлексії, пошуки якихось досліджень. Ні, це коротка проза, яка передає емоцію “тут-і-тепер”.
Під час читання, я думала, що про нашу війну будуть дізнаватися саме з цієї збірки. Бо це короткі замальовки про те, як же жили українці під час повномасштабки. Це особисті історії, які стануть історичними свідченнями.
“Арабески” – 12 оповідань, які повʼязані між собою Харковом та війною. Це різні історії про різних людей. Як в арабесках все переплітається, так і тут ці історії утворюють химерний реалістичний візерунок нашої дійсності.
