Крихкість усього нарешті вийшла на яв. (с)
Думаю, усі знають якщо не книгу “Дорога” (The Road) американського письменника Кормака Маккарті, то точно однойменний фільм з Вігго Мортенсеном. І якщо ви вже раз його прочитали або подивились, то точно не забудете. Це такий глибокий, потужний, атмосферний твір, що назавжди залишається з вами.
Сюжет простий: батько з сином йдуть на південь. Все навкруги сіре, повсюди лише бетон та залишки людських будівель. Природа знищена (ні тварин, ні рослин), часто йде дощ, герої носять маски.
Читач нічого не знає про цей світ: що трапилось, коли трапилось, де люди, чого бояться герої, чому саме південь. Все, що ми відчуваємо – це тривогу. Постійну тривогу та постійну небезпеку.
Автор добряче нагнітає. Герої постійно на стрьомі. Вони говорять про небезпеку, хоча читач не розуміє, чого саме вони бояться. Виявляється – людей. Вони намагаються уникнути зустрічі саме з людьми. Спочатку зʼявляється труп, потім перша жива людина, за ним – ціла банда. І з кожною наступною сторінкою напруга зростає. Я разом з героями завмирала, коли зʼявляється людина. Це затамування подиху, щоб не видати себе, це прискорене серцебиття – від страху, це вологі долоні – від стресу. І лише по закінченню сцени, коли видихаєш з полегшенням, згадуєш, що ти в теплому ліжечку і ти в безпеці.
Чула думку, що постапокаліпсис – це оптимістичний жанр. Бо ти ВЖЕ вижив. У цій же книзі я відчувала, що вижити – не так важко, як знайти мотивацію жити далі. Можливо, навіть подорож на південь – це також намагання штучно створити собі мету, щоб змушувати себе рухатися, змушувати себе жити. Щоб не збожеволіти.
Тут майже не пропрацьований світ. Бо важливі люди, а не світ. В світі, де нічого немає: ні надії, ні любові, ні теплоти. Є лише виживання. То чи треба жити? Заради чого жити?
Ти справді такий сміливий? Так собі, помірно. Який твій найсміливіший вчинок? Чоловік сплюнув кров на дорогу. Те, що я встав сьогодні вранці, відповів він. Справді? Ні. Не слухай мене. Ну, ходімо.
Через це батько і син постійно говорять про смерть. Бо з кожним днем знаходити причини жити стає важче. Батько ж живе лише заради сина. Малий же не хоче жити в цьому світі (весь в мать)): він лише дитина, тому відчуває себе самотнім. Цей світ занадто жорстокий, а він занадто хороший для нього. А бути хорошим в постапокаліптичному світі – це розкіш, яку не всі мають.
Читач сприймає все через відчуття батька. Йому постійно сняться сни про смерть, вона до нього приходить в різних іпостасях. Він згадує якісь моменти з минулого, що потрохи розкривають цей світ. Він роздумує чи зможе в разі чого вбити власного сина. Він веде розмови з Богом, то проклинаючи його, то просячи поради.
Він вдивлявся в небо. Згори просіялася самотня сіра сніжинка. Він спіймав її і споглядав. як вона маліє в нього в долоні, неначе останні сили християнського світу.
Та й взагалі в книзі дуже багато відсилок до Біблії. Тут часто є епізоди, які відсилають до релігійних обрядів, як миропомазання, або ж хрещення, або ж прочитання літанії. Також в книзі ніхто не має імʼя, крім діда, на імʼя Ілай (в Біблії він був пророком). Особисто я в Ілаєві бачу самого автора. Адже Кормак Маккарті вірить, що апокаліпсис точно наступить, питання лише коли і як.
“Дорога” – це мікс жанрів: постапокаліпсис, психологічний роман, неоготика, екзистенціальний роман, біблійна притча. Книга про людяність, про класичну боротьбу добра зі злом. Хлопчик – як символ цього добра та світла, він Прометей:
Бо ми хороші. Так. І ми несемо вогонь. І ми несемо вогонь. Так. Гаразд.
Це приклад того роману, де кожна фраза, кожна сцена, кожна метафора має значення. Тут немає “аби було” описів. Усе несе смисл. Тому цей роман треба смакувати повільно, без поспіху, щоб нічого не пропустити. До того ж особисто я не могла за раз прочитати багато сторінок, адже текст занадто депресивний. Він дуже емоційно грузив. (Признаюсь, у мене було величезне бажання недочитувати книгу на моменті, де герої знайшли класний бункер. Так хотілось їх залишити щасливими там хоч на трохи, або і назавжди.)
Книга написана лаконічними, короткими реченнями. І ось це тільки посилювало емоційність та нагнітання. Автор так буденно та реалістично описує зло, що це лякає. А зла тут багато. Мало того, що тебе може вбити цей світ: холод, голод, блискавки, землетруси, хвороби. Так ще й люди: вбити за їжу, або ж зʼїсти тебе, якщо ти жінка, то взагалі використовувати як ферму (якщо ви розумієте, про що я). Тож не раджу читати цю книгу вагітним! Та й взагалі багато тригерних сцен, тому будьте готові до них.
Роман нагадує трохи сюжет гри The last of Us: чоловік з дитиною ходить по чужим будинкам, знаходить в “закромах” якусь одну свічку, банку з їжею і намагається не наскочити на зомбі-гриби, тобто в нашому випадку на канібалів.