Я обожнюю книжки, коли від першої до останньої сторінки насолоджуєшся текстом. І «Орландо» Вірджинії Вулф саме така книга. Хоча ні, усе ж таки з 25 сторінки до останньої я насолоджувалася. Чому з 25? Бо спочатку я очікувала щось у стилі “Місіс Делловей”, а тут жартики, іронія, що мене здивувало і збило з пантелику. Але мені вдалось відпустити текст, вимкнути свої очікування – отоді і прийшла насолода. 

Знаєте, “Орландо” – це ця книга, після читання якої ти ще годину сидиш і думаєш, що це, бляха, була за магія. Це ця книга під час читання якого в тебе виникає купа теорій, що ж насправді відбувається і про що ж пише авторка. Тому попереджаю, що це лише моє сприйняття цього тексту, бо як я зрозуміла, скільки читачів, стільки інтерпретацій) Внизу ще напишу свою теорію, попереджу спойлером)

Масштабність і глибина цієї книги в тому, що Вірджинія Вулф зображує всю англійську літературу протягом XVI-XXст. Кожна глава відповідає за різний періоди, як історичні (як єлизаветинська епоха або ж вікторіанська доба), так і літературні (ренесанс, класицизм, романтизм, реалізм, модерн). І все це з жартами, іронічними зауваженнями та висміюваннями.

“Орландо” – це біографія Віти Секвілл-Вест, подруги та коханої Вірджинії Вулф. Звучить нудно, так? Але це не звичайна біографія, це сатирична біографія. Вся ця книга – це стьоб. Стьоб над біографами та біографіями, стьоб над чоловіками та жінками, стьоб над книжками. Хоча для мене цей роман саме про книжки і любов до них.

Стьоб над біографами та біографіями

У нас не просто історія Орландо, а й періодично чути доволі гучний голос біографа. І цей голос додає комічності, адже це якісь недолугі вставки, ремарки, описи. 

Наш герой ітиме від діяння до діяння, від слави до слави, від титулу до титулу, а його скромний писар прямуватиме за ним, аж поки не сягнуть вони вершини своїх прагнень.

Вірджинія Вулф підкреслює, що біографії – це занадто субʼєктивні роботи, адже біографи сприймають все через свою призму, або ж з записів інших людей, які також субʼєктивні. Тим паче, що в кожного літературного періоду свої погляди на біографії і як вони мають бути написаними.

Стьоб над чоловіками та жінками

Кожен період по-різному змальовує і жінок, і чоловіків, і стосунки між ними. Саме через книжки ми можемо зрозуміти, як любили, як цінували, як відносились, адже 

І те, що поети оспівували у віршах, юнаки втілювали в життя.

В часи Шекспіра жінки – це троянди і музи, в період Аддісона – це “прекрасна, романтична тварина, яку можна прикрашати хутром і діамантами”, в кінці XVIII ст жінки – це діти, з якими можна гратися і лестити їм. У Вікторіанській Англії ще гірше (здавалось би куди ще гірше)

Вогкість пролізла всередину. У чоловіків вистигли серця й розмокли мізки. У відчайдушному прагненні відігріти почуття вони вдавалися до трюків, одного за одним. Любов, народження і смерть оповивалися красивими фразами. Чоловіки й жінки щораз більше віддалялися одне від одного. Відверті розмови заборонялися. Всебічно відточувалося мистецтво ухильності й недомовок.

Авторка підкреслює абсурдність цього світу (саме тому така іронічність). Що чоловіки, що жінки страждають від патріархального світу. Ще у 16 столітті – чоловіки були фемінними та ніжними, що вважалась нормою, а вже в 19 столітті переважає маскулінність. Як і чому так змінились погляди? Всі наче в якийсь момент починають грати за іншими правилами:

Те, що чоловіки плачуть так само часто й без причини, як і жінки, Орландо знала з власного чоловічого досвіду; але почала здогадуватися, що жінок мають вражати чоловічі емоції, виявлені в їхній присутності, тож вона старанно показала, як це її шокувало.

Вірджинія Вулф же постійно наголошує, що не важливо хто ти за статтю чи гендером – важливо бути особистістю. Саме тому коли Орландо перетворився з чоловіка на жінку, це було так легко і просто:

Орландо став жінкою цього не можна заперечувати. Але в усіх інших відношеннях він лишився тим, ким був. Зміна статі, хоча й змінила його майбутнє, жодним чином не вплинула на ідентичність.

Тобто у той час, коли вийшов роман, така думка, що жінки і чоловіки не дуже і відрізняються – була крамольною і шокуючою. Тому він був прогресивним і провокативним. Але якщо подумати, то цю думку могли собі дозволити лише ті жінки, які мали і гроші, і якісь права, тобто жінки з превілеями. Якою і була Вірджинія Вулф. Вона не відчувала пригнічення так, як якась дівчина з низів, в якої можливості чогось досягнути, наприклад, писати, були мізерними. Тому я іноді ловила себе на думці, що деякі її фрази про не важливість статі звучать саме як від жінки, яка має привілеї, що пару раз дратувало.

Саме через це бачення, що головне ідентичність, багато хто не вбачає у книзі фемінізму. Особисто для мене це доволі феміністичний роман. Адже вже сама думка, що чоловіки такі самі, як жінки – феміністична. До того ж авторка часто зліше висміює чоловіків, ніж жінок, зображуючи їх доволі примітивними та недалекими.

«Хай ми неосвічені та нещасні порівняно з іншою статтю, оснащеною всіма видами зброї, які вони лише можуть вигадати, тимчасом як нам не дозволено знати навіть літери, й попри це... вони все-таки падають зі щогли. (коли бачать неприкриті литки жінки)

Стьоб над книжками

Авторка описує життя Орландо, яка проживає різні життя в різних літературних напрямках. Тут і піднесений класицизм з любовʼю до природи, і шалений романтизм з дивною роковою зустріччю закоханих, і гнітючий реалізм зі зникненням коханого, і супер розумний модернізм з самоаналізом. Вулф бере знайомі прийоми з цих напрямків, утрирує їх, прикрашаючи деталями, доводячи до абсурду.

Але чому ж тоді ця книга про книжки та любов до них?

Майже з перших сторінок ми дізнаємось, що Орландо хворий/хворий. Ця хвороба – це любов до книжок. Але в якийсь момент він/вона ще й починає писати…

СПОЙЛЕР

Тут є фраза:

Справжня тривалість людського життя, що б там не писав про це «Словник національних біографій», залишається питанням суперечливим. Бо вести облік часу складно; відчуття часу порушується від зіткнення з будь-яким мистецтвом.

Можливо, тому 36річна Орландо прожила понад 300 років і змогла бути і чоловіком, і жінкою? Бо все це вона читала у книжках? Або ж… Або ж це вона сама про це і написала?
Коли я дочитала книгу, я відразу згадала фразу Джорджа Мартіна:

Людина, яка читає книги, проживає тисячу життів; той, хто не читає, проживає лише одне.

Як мені здається, це про нашу Орландо)

Кінець спойлеру

Я ще багато можу написати про інші теми: про значення дуба і собак, роздуми про час і зміни (або їх відсутність), про вплив письменників на своїх нащадків або ж кохання між жінками. А про поезію, її написання, та взагалі роздуми про те, як це бути письменником – це величезна, якщо не головна лінія в романі, я взагалі мовчу. Тому читайте “Орландо” і все це самі знайдете.

Попереджаю, у книзі є русня, але мені сподобалось, як Вірджинія Вулф їх описала:

“чув, що жінки в Московії носять бороди, а чоловіки по пояс укриті шерстю, що обидві статі мастять себе салом, аби не мерзнути, їдять мʼясо руками й живуть у халупах, в яких англійський дворянин не триматиме навіть худобу, тож і не тиснув на неї.”