щось з ними було не теє, це вже напевно. (с)

Як і Джеймса Джойса, так і Вірджинію Вулф я боялась читати. Але на відміну від Джойса, я таки спробувала читати її декілька років тому, а саме “На маяк” і страшенно обпеклась. Адже я не зрозуміла нічого!
Я була впевнена, що й її роман “Місіс Делловей” (Mrs. Dalloway) не для мене, бо я ще не доросла до нього. Яке ж моє було здивування, приємне здивування, що я мало того що осилила “Місіс Делловей”, та ще й отримала задоволення від його читання. Хоча зізнаюсь: процес був не легким. 

Тут гарна анотація до книги:

Коли молодість з усіма її пристрастями та бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято й людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває в собі необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман “Місіс Делловей/Mrs Dalloway” (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888-1942), який критики часто порівнюють з “Уліссом” Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської пані з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного та статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

Клариса у себе дома організовує прийом. Мають приїхати поважні та впливові гості, ходять чутки, що сам премʼєр-міністр буде. Цілий день вона до цього готується. Проте найбільше Кларису хвилює приїзд Пітера Волша, з яким вона не бачилась багато років. Вона постійно згадує про їхнє минуле, коли вони були закоханими в одне одного. Чому вона йому відмовила? Чи правильно вона зробила? Якою він її побачить? Старою?

Ця книга переплетіння сьогодення і минулого. Сьогодення – це післявоєнний Лондон 1923 року. Минуле – 30 років до цього. Коли юні Пітер та Клариса були закохані одне в одного. Та й були? Чи все ж таки й залишились?

І от вона досі знаходить аргументи в Сент-Джеймському парку, досі переконує себе, що правильно зробила — а так воно й було, — не вийшовши за нього заміж. Бо в шлюбі має залишатися якась вільність, має бути якась незалежність одне від одного між людьми, які день у день живуть разом під одним дахом; і Річард дає їй цю свободу, а вона йому.

Тож ця книга про Кларису і її вибір. А також наслідки вибору. Вона обрала Річарда, бо він був передбачуваним, стабільним та добрим. Із Пітером же були постійні емоційні гойдалки. Вона відчувала, що “надто прагнула його схвалення”, що не дотягує до його вимог. А на такому важко будувати стосунки.
Але Кларисі пощастило, адже Річард любив і любить її. Саме вона робить його щасливим. У той час як вона ж любить життя, яке має завдяки Річарду. 

Авторка чудово, поступово, мазками, окремими реченнями, невеличкими флешбеками відтворює любовне життя Клариси. Її закоханість, її сумніви, її страхи. Від сцени біля фонтану (згадую Atonement) я ледь не розплакалась. Це так чуттєво описано. Та й взагалі оцей мікс минулого і сьогоднішнього, юності і старості, емоційності і стриманості захоплює. 

Але ця книга не лише про це. Вона просочена післявоєнною атмосферою. Лондон, як і вся нація травмована війною. Описується це також не прямим текстом. Адже це відчувається не якимись конкретними речами (хоча ними також, про це нижче), але навіть на рівні метафор, парою образів: спаленою травою, одинокими матерями, кинутими дітьми, нестачею продуктів тощо. До того ж постійно відчувається втрата, смерть, якась тривога і невпевненість, або ж навіть зневіра, у завтрашній день.

Час займає велику роль у книзі. Саме тому герої постійно слідкують за ним або ж питають, яка година. Війна закінчилась: як було вже не буде, а як буде ніхто не знає. Час наче і зупинився, але насправді безжально летить.

Але найбільше мене вразило, як авторка описала ПТСР (це те саме конкретне), тоді коли ще й такого поняття не було. Один із героїв Септімус пройшов війну, і тепер нічого не відчуває. І це його лякає. Тому він одружується на молоденькій дівчині, сподіваючись, що зможе втекти від свого страху, паніки. Але ще більше провалюється у невроз і депресію. Він бачить загиблих, постійно у своїй голові, жахаючись усіх навкруги. Страждання дружини тільки посилюють провину. У той час як лікар каже, що все ок і це звичайна хандра.

Не можна ці сцени читати без болю, відрази, страху. В книзі є монолог Септімуса про “не можна рубати дерев”, чомусь відразу згадалось фото військового з Донеччини, який вже загинув, на жаль:

Людям не можна рубати дерев. Бог є. (Він записав свої одкровення на звороті конверта.) Змінюй світ. Ніхто не вбиває з ненависті. Нехай знають усі (і це записав). Чекав. Слухав. На огорожу навпроти сів горобець, прощебетав «Септімус, Септімус» чотири чи п’ять разів і далі цвірінькав протяжними нотами, свіжо й пронизливо, так щебетав по-грецькому про відсутність злочину, а тоді до нього приєднався ще один горобець, і вони вже разом пронизливо співали довгими грецькими словами з дерев на лузі життя, за рікою, де ходять мертві, про те, що смерті нема. Ось його рука, а ось — мертві.

Та й взагалі у книзі дуже багато квітів, букетів, пелюсток, кущів, дерев, навіть капусти. Це і метафора життя. Це і просто показник заможності людей, їх статусності, адже тільки багаті можуть купити квіти просто для краси. Це і атрибут закоханості – саме букет троянд несе Річард Кларисі. Це і вінки на памʼятники загиблим воїнам…

Цей роман доволі актуальний для українців. Саме через війну відчуття, які вона принесла, і, я так сподіваюсь, ще принесе після перемоги. Це ще одна причина, чому важко було читати. Адже все я прокручувала через себе. І від цієї фрази бігли мурахи по шкірі через схожий досвід:

Останні роки світового досвіду відкрили в усіх — і в чоловіках, і в жінках — криницю сліз. Сліз і смутку; відваги і витримки; бездоганної стійкості і стоїчного терпіння.

“Місіс Делловей” написаний потоком свідомості. Тому книга читається важко. Авторка перемикається з одного героя на іншого, описуючи хід їхніх думок. З одного боку, це вражає, бо це мега цікаво. З іншого – це може плутати, збивати з думки. Тому треба  дуже уважно читати, щоб не втратити суть і ще й встигнути насолодитися мовою. Плюс до всього тут доволі довгі речення – не такі, як у Забужко, але схоже. Вони такі ж метафоричні, концентровані, живі. Ось приклад:

Зашкреблася, все-таки заворушилася в ній гидка потвора! Чуєш, як тріщить гілля, відчуваєш, як вгрузають копита в дрімучий ліс — душу; ніколи не можна бути цілком задоволеною чи захищеною, будь-якої миті знову заворушиться ота тварюка — ненависть, а після хвороби вона дається особливо взнаки й наче шкребе тебе кігтями по хребту, аж віддає фізичним болем, тоді ж бо як радість від краси, від дружби, від того, що тобі хороше, що тебе люблять, що твій дім як чудова фортеця, починає тьмяніти і чахнути, буцімто насправді є чудовисько, яке підгризає коріння, а вся пишнота задоволення — не що інше, як самолюбство! Ох, ця ненависть!

І певна річ, що в книзі дуже багато інших тем, які згадуються одним-двома реченнями: постколоніалізм, лесбійське кохання, англійська зверхність, лікування ПТСР, критика середнього класу.

Загалом Лондон — дивовижне досягнення; у цю пору року таки просто цивілізація. Походячи з поважної англо-індійської сім’ї, яка впродовж трьох поколінь займалася справами континенту (дивно, думав він, що я маю до цього якісь сентименти, адже не люблю ні Індії, ні імперії, ні армії), відчував миті, коли цивілізація, навіть ось у таких виявах, була дуже близькою його серцю, немов особиста власність, миті гордості за Англію, за дворецьких, чау-чау, дівчат під охороною. Сміх та й годі, але так воно і є, думав він.

Отже, це дійсно чудова книга. Вона витончена, естетична, інтелектуальна. Дуже гарний, чуттєвий, навіть щемкий стиль письма. Легко візуалізувати, бо авторка прекрасно створює картинку.
ПРОТЕ це дійсно складна книга. Її не реально читати за раз. Треба робити паузи, відкладати її. Її треба смакувати як дороге вино – потрохи і свідомо. Бо якщо відволічешся на мить – все, уся магія зникає: нічого не ясно, якось нудно, ні про що. Але коли смакуєш потрохи, то відчуваєш цих героїв, їхні думки, їхні страхи і їхні бажання. Я іноді могла прочитати лише 2 сторінки і відкласти книгу до іншого разу. Бо я втомлювалась від концентрації та сил, що витрачала на читання. Але це не заважало кайфувати від тексту.
Не бійтеся таких книг, читайте їх, вони прекрасні, навіть якщо нічого не ясно)