нині кожна людина сама за
себе – ти кожен чи сам собою? (с)

Знаєте мем “це небагато, але це чесна праця”? Оце я і мої думки під час і після читання “Тарантула” Боба Ділана))
А якщо серйозно, то є книги, які ти не розумієш, але від яких неможливо відірватися і ти просто насолоджуєшся текстом. А є книги, коли тобі некомфортно від того, що ти не розумієш, що ж тут коїться, і тебе це тривожить. То “Тарантул” однозначно це перший варіант. Я майже нічого не зрозуміла, але, бляха, це цікаво!

Якщо ви спитаєте мене, про що ця книга, то я просто втічу)) Бо це неможливо пояснити.

“Тарантул” вважається постмодерністською поезією в прозі, якщо вірити анотації. Це потік свідомості музиканта, де ти вгадуєш, про що ж він пише. Тут дійсно якось “по наитию”, за повторювальними словами, метафорами, за відчуттями намагаєшся зрозуміти (або ні) книгу.

Продовжувати читання Тарантул – Боб Ділан, 1971 →

щось з ними було не теє, це вже напевно. (с)

Як і Джеймса Джойса, так і Вірджинію Вулф я боялась читати. Але на відміну від Джойса, я таки спробувала читати її декілька років тому, а саме “На маяк” і страшенно обпеклась. Адже я не зрозуміла нічого!
Я була впевнена, що й її роман “Місіс Делловей” (Mrs. Dalloway) не для мене, бо я ще не доросла до нього. Яке ж моє було здивування, приємне здивування, що я мало того що осилила “Місіс Делловей”, та ще й отримала задоволення від його читання. Хоча зізнаюсь: процес був не легким. 

Тут гарна анотація до книги:

Коли молодість з усіма її пристрастями та бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято й людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває в собі необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман “Місіс Делловей/Mrs Dalloway” (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888-1942), який критики часто порівнюють з “Уліссом” Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської пані з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного та статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

Клариса у себе дома організовує прийом. Мають приїхати поважні та впливові гості, ходять чутки, що сам премʼєр-міністр буде. Цілий день вона до цього готується. Проте найбільше Кларису хвилює приїзд Пітера Волша, з яким вона не бачилась багато років. Вона постійно згадує про їхнє минуле, коли вони були закоханими в одне одного. Чому вона йому відмовила? Чи правильно вона зробила? Якою він її побачить? Старою?

Продовжувати читання Місіс Делловей – Вірджинія Вулф, 1925 →

Одного дня, чудового-пречудового дня йшла собі дорогою корова-муня, і ця корова-муня, що йшла собі дорогою, зустріла хорошистого хлопчика на ім’я Малюк-Ласюк… (с)

Я – та людина, яка навіть не намагалась читати “Улісса”, бо впевнена, що нічого не зрозумію, адже не доросла до таких серйозних творів. Та й взагалі боялась братися за будь-який твір Джеймса Джойса з цієї ж причини. І дарма! Прочитавши його автобіографічний роман “Портрет митця замолоду” (A Portrait of the Artist as a Young Man), я усвідомила, що не варто боятися. Чи все я зрозуміла в тексті? Точно ні! Чи завадило мені це насолодитися книгою? Точно ні! Тому можна і треба читати!

По-юнацький бунтарський та грайливо-експериментальний автобіографічний роман Джеймса Джойса (1882 – 1941) «Портрет митця замолоду» (1916) є яскравою оповіддю про емоційне та інтелектуальне дорослішання. Дублінське дитинство і юність Стівена Дедала, його пошуки власної ідентичності за допомогою мистецтва і поступове звільнення від пут родини, релігії та патріотичного обов’язку є водночас і злегка замаскованим автопортретом молодого Джеймса Джойса, і універсальною за своїм значенням історією про пошук власного голосу, який кожен митець повинен віднайти, аби вповні стати самим собою. Опублікований у 1916 році, через два роки після появи друком знаменитої збірки оповідань «Дублінці», роман «Портрет митця замолоду» остаточно утвердив ім’я Джойса серед найвизначніших представників літературного модернізму.

Певна річ, я навіть не буду намагатися писати відгук на Джойса. Бо я точно не та людина, яка розбирається в його творчості. Але все-таки хочу поділитися своїми відчуттями та думками після прочитання.

Продовжувати читання Портрет митця замолоду – Джеймс Джойс, 1916 →

Мати поклоняється дитині як ідолу, вимагаючи однієї тільки скромної плати натомість – усього її життя цілком. (с)

І знову книжка, яка викликає змішані почуття, а саме страх і насолоду. Роман «Піаністка» австрійської письменниці Ельфріде Єлінек здійняв у мені вихор емоцій, у деякі моменти я навіть переставала дихати. Мені було некомфортно читати: відраза, напруга, жалість, злість накривали. Але і в той же час я отримувала величезне задоволення від краси стилю, від чітких справжніх образів героїв, від сили сюжету, від свободи письменниці, яка, не боячись, показала таку відразливу реальність. Я вважаю, що такі книжки змінюють цей світ.

Головна героїня Еріка Кохут – піаністка, яка викладає у Віденській консерваторії. Вона шанована на роботі, але друзів у неї немає. Їй трохи за 30 і вона живе з матір’ю. Мати контролює все її життя: куди вона йде, що вона одягає, що вона купує, з ким вона спілкується. І якщо Еріка хоч на кілька хвилин запізниться додому, то мати буде обдзвонювати всіх, щоб дізнатися, де дочка. Але в один момент спокій жінок порушує 17-річний студент Вальтер, який закохується в Еріку і хоче домогтися взаємності.

«Піаністка» – місцями автобіографічний роман. У письменниці були серйозні проблеми з матір’ю, яка хотіла зробити з неї генія в музиці. Саме ці спогади і лягли в основу роману (наприклад, сцени, як вона збилась на іспиті, гіперконтроль матері, хвороба її батька реальні). Мабуть, тому книга так і чіпляє, тому що Ельфріде Єлінек знає, про що пише. Продовжувати читання Піаністка – Ельфріда Єлінек, 1983 →