Мати поклоняється дитині як ідолу, вимагаючи однієї тільки скромної плати натомість – усього її життя цілком. (с)

І знову книжка, яка викликає змішані почуття, а саме страх і насолоду. Роман «Піаністка» австрійської письменниці Ельфріде Єлінек здійняв у мені вихор емоцій, у деякі моменти я навіть переставала дихати. Мені було некомфортно читати: відраза, напруга, жалість, злість накривали. Але і в той же час я отримувала величезне задоволення від краси стилю, від чітких справжніх образів героїв, від сили сюжету, від свободи письменниці, яка, не боячись, показала таку відразливу реальність. Я вважаю, що такі книжки змінюють цей світ.

Головна героїня Еріка Кохут – піаністка, яка викладає у Віденській консерваторії. Вона шанована на роботі, але друзів у неї немає. Їй трохи за 30 і вона живе з матір’ю. Мати контролює все її життя: куди вона йде, що вона одягає, що вона купує, з ким вона спілкується. І якщо Еріка хоч на кілька хвилин запізниться додому, то мати буде обдзвонювати всіх, щоб дізнатися, де дочка. Але в один момент спокій жінок порушує 17-річний студент Вальтер, який закохується в Еріку і хоче домогтися взаємності.

«Піаністка» – місцями автобіографічний роман. У письменниці були серйозні проблеми з матір’ю, яка хотіла зробити з неї генія в музиці. Саме ці спогади і лягли в основу роману (наприклад, сцени, як вона збилась на іспиті, гіперконтроль матері, хвороба її батька реальні). Мабуть, тому книга так і чіпляє, тому що Ельфріде Єлінек знає, про що пише.

Для себе я виокремила 3 головні теми роману: стосунки матері та доньки, стосунки студента та вчительки і сама музика.

Стосунки матері й доньки: лякають. Через контроль, опіку, меркантильність матері Еріка не має власного особистого життя. У них співзалежні стосунки: де злість одну на одну переростає в бійку, потім у провину, а потім у примирення і спокій один біля одного. І так до наступного зриву.

Агресія героїні виривається на невинних людей або ж на саму себе (здрастуй, селфгарм, давно не бачилися). Спроба контролювати своє життя перетворюється на відчайдушні покупки одягу. Або ж у відвідуванні піп-шоу або ж підгляданні за парочками, які займаються сексом. Еріка – поламана маленька дівчинка, яка бунтує і хоче вирватися, хоча і сама цього не розуміє.

Стосунки студента і вчительки: лякаючі. Начебто банальна історія «вчителька-студент» переросла в жахливу драму. Що й не дивно, як сказав сам Вальтер:

Якби ти не була жертвою спочатку, ти ніколи жертвою б і не стала!

Письменниця феміністка, і в книзі це чітко відстежується. Вона чудово порівнює чоловіків і жінок та вимоги до них: починаючи з навчання і закінчуючи зовнішністю. І те, що можна чоловікам, не можна жінкам. Чоловіки завжди безкарні. І тому фінал є цьому доказом.

Музика: лякаюче. Авторка, маючи досвід у музиці, показує непривабливий бік великого мистецтва. Музика переживає занепад. Відень живе минулим, нічого нового не створюється. Нещасні викладачі, які самі посередності вимагають від учнів усього того, чого раніше вимагали від них. Замучені учні, які ненавидять музику і ці уроки:

Як і в колишні часи, молодих людей тягне до мистецтва, а багатьох тягнуть туди за руку батьки, бо самі батьки в мистецтві нічого не тямлять, хіба що знають про його існування.

Оскільки роман написаний потоком свідомості, то тут багато відступів, які особисто мені дуже сподобалися. Вони створюють додаткове підсилення сценам, самій сюжетній лінії. Додають більше контексту, розкриваючи відтінки того, що відбувається, і відповідно підігрівають напруження та співпереживання.

Обидві старші жінки, жіноча плоть яких давно зів’яла і позаростала, з готовністю кидаються на кожного чоловіка, щоб він не міг дістатися до їхньої кізоньки… Закам’янілі, ніби селікон, розкішниці обох старих жінок бряцають сухим стукотом, мов клешні напівметрового жука-рогача, але не можуть нічого зловити. Тому вони відщипують потрохи плоть своєї юної доньки і онуки, розриваючи її на шматочки, а їхні панцирі сторожко охороняють молоду кров, щоб ніхто чужий не міг підкрастися близько і отруїти її.

Яка тонка і красива метафора. І так протягом усього тексту.

Читаючи відгуки на книгу, можна знайти слова на кшталт «фу», «огидно» тощо. Так, тут є сцени, що викликають огиду і страх. Але чи може бути правда огидною? Чи огидно читати про те, що люди ріжуть себе? Але ці люди існують.  Чи огидно читати про людей, які підглядають за чужим сексом? Але такі люди живуть. Чи не лицемірство це? Або ж снобізм? Або ж позиція читача «а я весь такий у білому пальті»? Може, за цими сценами треба бачити більше, ніж просто «збочення» і дивакуватість героїні? Наприклад, її безвихідь, біль, відчай. 

Отже, це жорсткий, гострий, сміливий, актуальний роман. Я б навіть сказала, що це жахливий роман. Жахливий, бо він лякає, відштовхує, вибиває з колії. Він розмазує читача своєю відвертістю об сторінки тексту. Він не подарує приємного післясмаку наприкінці. О ні! Книжка починається з якихось дивних, непідвладних логіці описів і закінчується на піку болю і страждань. То заради чого все це читати? Бо такі книжки змушують зупинитися і подумати. Завдяки їм ми розуміємо, що світ різноманітний. І що звичайні люди можуть бути зовсім не звичайними. Завдяки їм ми під іншим кутом бачимо звичні речі. Тільки так можна пізнати себе.