щось з ними було не теє, це вже напевно. (с)

Як і Джеймса Джойса, так і Вірджинію Вулф я боялась читати. Але на відміну від Джойса, я таки спробувала читати її декілька років тому, а саме “На маяк” і страшенно обпеклась. Адже я не зрозуміла нічого!
Я була впевнена, що й її роман “Місіс Делловей” (Mrs. Dalloway) не для мене, бо я ще не доросла до нього. Яке ж моє було здивування, приємне здивування, що я мало того що осилила “Місіс Делловей”, та ще й отримала задоволення від його читання. Хоча зізнаюсь: процес був не легким. 

Тут гарна анотація до книги:

Коли молодість з усіма її пристрастями та бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято й людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває в собі необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман “Місіс Делловей/Mrs Dalloway” (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888-1942), який критики часто порівнюють з “Уліссом” Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської пані з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного та статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

Клариса у себе дома організовує прийом. Мають приїхати поважні та впливові гості, ходять чутки, що сам премʼєр-міністр буде. Цілий день вона до цього готується. Проте найбільше Кларису хвилює приїзд Пітера Волша, з яким вона не бачилась багато років. Вона постійно згадує про їхнє минуле, коли вони були закоханими в одне одного. Чому вона йому відмовила? Чи правильно вона зробила? Якою він її побачить? Старою?

Продовжувати читання Місіс Делловей – Вірджинія Вулф, 1925 →

Так, це воно, саме воно: така собі нудота в моїх руках. (с)

Чесно, я не знаю, як написати відгук на “Нудоту” Жана-Поля Сартра, щоб не заглиблюватися в філософію. Я не знаю, як написати відгук, щоб просто розповісти про сюжет книги. Я не знаю, як написати відгук, щоб хоч трохи пояснити, про що ця книга.
Але мені так хочеться поділитися цією книгою! Адже я отримала якесь естетичне та інтелектуальне задоволення від неї, і тепер мені здається, що всі закохаються в неї, як і я. Хоча я розумію, що це не так. Це доволі складна книга, особливо якщо хочеться зрозуміти, про що ж це автор пише і що хоче донести. Мені дійсно пощастило, бо я в цьому році прочитала «В кафе екзистенціалістів» Сари Бейквелл, де авторка чудово і легко пояснює, що ж це таке екзистенціалізм. Я впевнена, що якби я не прочитала цю книгу, то навряд чи зрозуміла “Нудоту”. Хоча насправді Сартр прекрасно все пояснює через відчуття героя, тому можливо я себе (і Сартра) не дооцінюю.

“Нудота” — це художній роман у вигляді щоденника Антуана Рокантена. Він намагається вже багато років написати книгу про маркіза де Роллебона, який жив у 18 столітті. Але в якийсь момент герой відчуває, що “щось сталося”. Його починає охоплювати Нудота у, здавалось би, звичайних ситуаціях. Не зміг пустити жабку, бо камінчик викликав Нудоту. При рукостисканні зі знайомим відчув Нудоту, бо його рука була як жирний білий червʼяк. Мерзенні фіолетові підтяжки чоловіка в барі також призвели до Нудоти.
І сюжет книги в тому, що герой намагається зрозуміти, що ж це за зміни у ньому, що це за Нудота. А вже потім підтягуються інші питання: чому світ абсурдний та неконтрольований, чи є сенс у нашому житті та що таке свобода. 

Продовжувати читання Нудота – Жан-Поль Сартр, 1938 →

Але певности не було. Не було ґрунту. Ґрунт вислизав з-під ніг. (с)

Хоч я і писала у відгуку до “Дівчина з ведмедиком” В. Петрова-Домонтовича, що його інший роман “Без ґрунту” здався мені нудним, але все ж таки напишу більш детально про нього. Тим паче, що саме “Без ґрунту” вважається magnum opus письменника, тобто найкращим його творінням.

Тож, головний герой Ростислав Михайлович їде в Катеринослав зі столиці Харкова по справах. Одразу він бачить, як змінюється степи та природа на індустріальні пейзажі:

Залізо, чавун, кам'яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище.

А їде він на нараду, на якій будуть обговорювати Варязьку церкву. Це визначна церква, яку збудував талановитий архітектор Линник (який ще й вчитель головного героя). На нараді будуть обирати між 2 варіантами. Перший – радянський проєкт, щоб повністю знищити її і побудувати нове соціалістичне місто. Другий – створити музейний комплекс. І що робить наш герой? Бере участь у важливому обговорені? Відстоєю збереження собору? Ні, він закохується.

Продовжувати читання Без ґрунту – В. Домонтович, 1948 →

Нема більшої небезпеки для людини, коли вона у свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування. (с)

Продовжимо тему інтелектуального роману в українській літературі. Про Підмогильного і його твори я вже писала тут і тут. А сьогодні почну розповідати про В.Домонтовича ака Віктора Петрова. Ми у школі не вчили цього письменника. Тому для мене це перше знайомство. У його біографії дуже багато прогалин. Є теорія, що він був радянським шпигуном, інша теорія, що двійним агентом, який працював на Німеччину. Петров одружився з дружиною свого друга Зерова Софії (про їх листування йдеться у романі «Амадока»). Археолог, науковець, письменник. Він точно неоднозначна особистість. Але він залишив значний слід в українській літературі. 

В. Домонтович дуже схожий на Підмогильним, але перший для мене менш зрозумілий, більш складний та занадто авангардистський. Його “Доктор Серафікус” пройшов повз мене, саме через його складність для зрозуміння. “Без ґрунту” здався більш сухим та навіть скучним, хоча головна тема пошуку «ґрунту» дуже зачепила. А ось “Дівчина з ведмедиком” мені дуже сподобався. Але повторюсь, ось ця інтертекстуальність твору, сховані підтексти чи алюзії  – явно пройшли повз мою увагу. Бо для мене головна героїня, це просто дівчина і я не розмірковую поняттями, що «головна героїня – це уособлення авангардизму». Не знаю, на жаль чи на щастя. Тому розповім про свої “примітивні” враження та думки під час читання цього роману. 

Іполит Варецький – молодий (але не дуже) інженер-хімік, якого запрошують в дуже заможну сімʼю репетитором для дівчат. Леся – 18-річна дівчина, спокійна, жіночна, стримана та її сестра 16-річна Зина, зухвала, імпульсивна, відкрита до нового та забороненого. І, певна річ, саме між Іполитом та Зиною виникають почуття. Але питання до чого вони їх приведуть.

Продовжувати читання Дівчина з ведмедиком – В. Домонтович, 1928 →