О ненажерне місто! (с)
Продовжую ділитися творами #український канон, які мене вразили. В цей раз це вся творчість Валерʼяна Підмогильного, і особливо його роман “Місто”. Письменнику було лише 27 років, коли вийшов його дебютний роман. Лише 27, а вже настільки майстерним, зрілим та глибоким він зміг створити твір. На превеликий жаль, Валерʼян Підмогильний написав мало творів, не останню роль в цьому зіграли НКВД та партія. А в 1937 році, коли автору було лише 36 років, разом з Миколою Кулішем, Лесем Курбасом, Миколою Зеровим та іншими понад 1000 людей Валерʼян Підмогильний був розстріляний у Сандармосі. Скільки би він ще написав би гарних творів, питання риторичне…
Але поговоримо про роман “Місто”. Це інтелектуальний роман, роман виховання. Перед читачем предстає шлях становлення головного героя та з якими етичними проблемами він зіштовхується.
Степан Радченко приїздить в Київ з села. Щоб вступити в університет. Його бажання вивчитися і повернутися додому, щоб допомогти піднімати село. Місто лякає його своїми розмірами, “розбещенностю” та розмахом.
Київ не дуже гостинний до нього. Він оселяється на Нижньому Валі (в той час околиця міста), ще й в хліву. Але поступово крок за кроком місто поглинає його. З селюка він перетворюється в містянина. Не просто містянина, а поважного літератора. Але на жаль, щоб здобути визнання, він зробить багато помилок.
“Місто” знають як перший урбаністичний роман. І це так і є. Герой з низів Києва (з Подолу) підіймається до Печерських Липок. Багато місць, описаних в книзі, існують і досі (в інеті можна знайти прям мапу, щоб відстежити маршрути головного героя). Читати про Київ 20-х років – любов: як виглядав Хрещатик того часу, які люди там ходили, як вони одягались.
Але крім цього, це прекрасний психологічний роман. Те, як майстерно та тонко зображує свого героя автор викликає тільки подив та захват. Не дарма в кабінеті у Валерʼяна Підмогильного висів портрет Фройда. Ось ця цитата гарний приклад, що автор знає про що пише:
В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище.
Степан Радченко складний та неоднозначний персонаж. Назвати його позитивним героєм точно не можна. Але багато хто виправдовує його дії.
У книзі переплітаються 2 світи: літературний і любовний. Любовний трохи нагадує книгу “Милий друг” Гі де Мопассана (у романі дуже багато відсилань до різних творів, і це один з них). Герой також використовує жінок, але не для просування у карʼєрній сфері. Кожна жінка дає йому поштовх до захоплення міста. Скоріше вони для нього як показник містянина. При цьому він це робить неусвідомлено. Використавши, він без жодних сумнівів позбувається їх, доволі жорстокими способами. І якщо в любовному плані юнак поводиться як ница людина, то в літературному навпаки. Він зміг стати секретарем в літературному журналі, його всі поважають, він друкується і заробляє великі гроші.
Але тут для мене головне питання роману “а чи міг Степан Радченко написати хороший «роман про людей»? Чи може людина, яка так відноситься до жінок (і не тільки) знати людей, їх болі і їх проблеми? Особисто я вважаю ні, а от Віра Агєєва відповіла ствердно.
Для себе я бачу Степана Радченка людиною, яка пише саме конʼюнктурні речі. Це не про його душевні страждання, не те що він переживає – а те, що хочуть читачі. Він не знає психології людей, в ньому немає життєвого спостереження, а тим паче емпатії. Чи може він написати гарний твір?
Шаг ціна тому прозаїкові, що не знає людей.
Мені здається, що в книзі багато іронічних сцен. Наприклад, перше оповідання Степана Радченка “Бритва” – це ж пародія на типовий соціальний твір того періоду. Як і фінал. Радченко отримує по носі в дуже іронічний спосіб.
Отже, це прекрасний тонкий роман. Автор прекрасно зобразив стик того часу: село проти міста, патріархальні установи проти модернової культури. А те як це написано заслуговує всі похвали. Це легка, але чудова мова. Вона змушує текст оживати, кожна метафора чи порівняння в саме серденько.
Вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними — нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього.
Терміново читати та пишатися своїми митцями.