Нема більшої небезпеки для людини, коли вона у свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування. (с)
Продовжимо тему інтелектуального роману в українській літературі. Про Підмогильного і його твори я вже писала тут і тут. А сьогодні почну розповідати про В.Домонтовича ака Віктора Петрова. Ми у школі не вчили цього письменника. Тому для мене це перше знайомство. У його біографії дуже багато прогалин. Є теорія, що він був радянським шпигуном, інша теорія, що двійним агентом, який працював на Німеччину. Петров одружився з дружиною свого друга Зерова Софії (про їх листування йдеться у романі «Амадока»). Археолог, науковець, письменник. Він точно неоднозначна особистість. Але він залишив значний слід в українській літературі.
В. Домонтович дуже схожий на Підмогильним, але перший для мене менш зрозумілий, більш складний та занадто авангардистський. Його “Доктор Серафікус” пройшов повз мене, саме через його складність для зрозуміння. “Без ґрунту” здався більш сухим та навіть скучним, хоча головна тема пошуку «ґрунту» дуже зачепила. А ось “Дівчина з ведмедиком” мені дуже сподобався. Але повторюсь, ось ця інтертекстуальність твору, сховані підтексти чи алюзії – явно пройшли повз мою увагу. Бо для мене головна героїня, це просто дівчина і я не розмірковую поняттями, що «головна героїня – це уособлення авангардизму». Не знаю, на жаль чи на щастя. Тому розповім про свої “примітивні” враження та думки під час читання цього роману.
Іполит Варецький – молодий (але не дуже) інженер-хімік, якого запрошують в дуже заможну сімʼю репетитором для дівчат. Леся – 18-річна дівчина, спокійна, жіночна, стримана та її сестра 16-річна Зина, зухвала, імпульсивна, відкрита до нового та забороненого. І, певна річ, саме між Іполитом та Зиною виникають почуття. Але питання до чого вони їх приведуть.
Багато хто порівнює цю книгу з “Лолітою” через стосунки між немолодим чоловіком та 16-річною дівчиною. У мене не було цих думок, хоча різниця насторожувала. Але Зина – це не наївна, дурненька дівчина, якою маніпуляціями скористались. Ні, навпаки. Вона представниця “нових жінок”, тобто емансипованих жінок. Саме вона робить перший крок. А потім і другий…
Зина відчуває, що патріархальна система чи вікторіанські норми вже не актуальні. Її “лякає перспектива вийти заміж і зв’язати себе, вона шукає нових обріїв”. Вона бунтує та повстає проти них. А що може бути найтабуйованіше того часу? Певно, що сексуальність. Саме тому Зина віддається Іполиту, щоб звільнитися від тілесності, від ось цього “сакрального” для жінки:
Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, із другого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.
Особисто для мене ж “Дівчина з ведмедиком” перегукується з романом “Невеличка драма”. Що там, що тут епоха перелому, а саме Київ 20-х років: зміни культурно-історичних орієнтирів. Тому суспільство розколоте, є нові люди, а є “старовєри” (як я їх називаю). Молодь прагне змін, знищити попередні доктрини і створити свої. Люди “старої школи” живуть ще за правилами, які вже не працюють. І ось це нерозуміння одне одного і лягло в основу роману.
Що там, що тут головний герой – хімік/біохімік, який занадто раціональний. Героїня ж відповідає за чуттєвість та емоційність. Він закохується в дівчину, яка для нього надто дивна, надто непередбачувана, надто модернова. І саме через свою раціональність герой не в змозі зрозуміти, чого ж вона хоче.
Що там, що тут письменники прекрасно розбираються в психології людей. В.Домонтович використовує навіть слово “сублімація”, підкреслюючи, що чудово знайомий з психоаналізом. Саме тому герої справжні, обʼємні та живі.
Що там, що тут книжки відіграють певну роль в житті героїв. В “Невеличкій драмі” головна героїня занадто багато читала романів та поезії, тому шукала любов, про яку ще ніхто ніколи не писав. В “Дівчина з ведмедиком” головний герой Іполит лише збирав книжки і зовсім їх не читав. Можливо, якщо він їх читав би, то він розвинув би фантазію і зміг зрозуміти, що ж треба Зині. А так, у нього в голові був єдиний варіант розвитку їх стосунків, з яким дівчина явно була не згодна.
Коли до одного видатного професора-хірурга звернувся початковий лікар за порадою, що треба робити й читати, щоб стати гарним хірургом, той відповів: «Читайте Сервантесового “Дон Кіхота”. Чудесна книга».
Чесно, я дуже була здивована, коли читала цей роман. Він написаний в 1928 році, але вже тоді, автор порушує гендерні питання та місце жінки в суспільстві. І це лише одна з багатьох тем, про які пише Віктор Петров-Домонтович. Це сильний, захоплюючий твір, який варто читати усім, хто в пошуках прекрасних, глибоких, не про село книг української літератури.
А який тут класний Крим! Головні герої відпочивають тут, насолоджуючись теплим морем, місцевими фруктами, червоним вином та незабутньою природою. Як же я мрію про такий самий відпочинок у рідному Криму! Тільки за це тепло та затишок я безмежно вдячна автору.
У незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно і єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».