– Це чудо, що він вижив. – Ага, але в певному сенсі він не вижив. (с)
Книг про Голокост написано вже чимало. Вони різні: різні жанри, на реальних подіях та на вигаданих, хороші та погані. Особисто я вважаю, що це добре. Якщо погано написана книга спонукає читача почитати якусь історичну інформацію про Голокост, то це вже й не така погана книга.
“Маус: Сповідь уцілілого” (Maus. A Survivor’s Tale) Арта Шпіґельмана – це також книга про Голокост. І вона дуже незвична, адже це графічний роман. І це поки що єдиний графічний роман, який здобув Пулітцерівську премію. Саме завдяки такому формату, книга приваблює ширшу авдиторію. А це важливо, щоб люди знали та памʼятали про ті жахіття.
Тим паче, коли вона відтворює реальні події, адже це автобіографічний роман. Арт Шпіґельман – американський художник єврейського походження. Його батьки, польські євреї, пережили Голокост, але багато членів сімʼї загинули. Вони перебували в єврейському гетто, потім в концтаборі, переховувались у знайомих, але все ж таки потрапили в Аушвіц. Саме досвід батька ліг в основу роману.
Але роман складається не тільки з описів Голокосту. А й з його наслідків для людей, які вижили. Не можна пережити такі жахіття і залишитися психічно здоровою людиною. На жаль. І ці наслідки дуже позначаються на дітях цих людей. Тож цей роман саме про травми та їх вплив на подальше життя, особливо наступного покоління.
Мені сподобалась версія (з якою я повністю згодна), що повна назва книги “Маус: Сповідь уцілілого” не тільки про євреїв, які вижили під час Голокосту. Тобто тут сповідь не тільки батька, а й самого Арті. Адже важко жити з такою людиною.
Людина, яка декілька років голодувала, завжди буде благовіти перед їжею: економити, перераховувати, ховати, цінувати. І вимагати цього ж від своєї сімʼї.
Людина, яка під час війни змогла своїми руками збудувати бункери для сімʼї, буде вимагати такої ж майстерності і від свого сина.
Людина, яка змінювала різні роботи, щоб вижити спочатку у воєнній Польщі, а потім вже в Аушвіці, буде вимагати “нормальної” роботи (а не якесь малювання) від своєї дитини.
Адже саме завдяки цим умінням, він зміг вижити. Тому свій досвід, чи скоріше травму він, на жаль, проєктує на сина.
Коли ти дитина батьків, які пережили Аушвіц, то тобі сняться сни з есесівцями, або ж уявляєш, як із душу замість води виходить «Циклон Б». Або ж відчуває провину, що твій брат загинув під час війни, а ти ні. Або ж взагалі провина за те, що в тебе легше життя, адже ти не пережив те, що пережили вони.
Ось цей діалог Арті з психологом дає розуміння думок художника, його відчуттів:
- Хай би чого я не добився, це ніщо порівняно з тим, щоб пережити Аушвіц. - То ти захоплюєшся батьком за те, що він вижив? - Ну... звісно. Я знаю, що в цьому велика частка везіння, але він не втрачав голови, вмів зібратися... - Отже, ти вважаєш, що вижити - це варте захоплення. Чи це значить, що не вижити - НЕ варте? - Здається, я вас розумію. Типу так: вижити - це перемогти, а отже загинути - це програти. - Так. Життя завжди стає на бік життя, а жертв звинувачують в усьому. Але виживали не найкращі, і гинули теж не найкращі. Це все випадковість!
Книга приємно дивує щирістю автора. Я думаю, важко змальовувати такі непрості відносини з батьком. Оголити свої почуття перед читачами, чужими людьми. Дуже вразив комікс в коміксі про його маму, яка вчинила самогубство. Ось ця емоційна правдивість дуже підкупляє. Як і вставки, де Арті розповідає як він буде малювати цей роман, який ми зараз вже читаємо чомусь найбільше зачепили. Саме цією щирістю та вразливістю. Автор не боїться показати себе слабким (ненавиджу це слово) та емоційним.
До речі, фішка цього коміксу, що всі герої змальовані тваринами. Євреї – миші, поляки – свині, німці – коти, французи – жабки, а американці – собаки. Автор це пояснює епіграфами до 1 та 2 частин:
"Євреї - це, без сумніву, раса, але вони не люди" Адольф Гітлер «Міккі-Маус - найжалюгідніший ідеал з усіх, які будь-коли зʼявлялися... Здорове чуття підказує кожному незалежному юнакові й усій чесній молоді, що брудні шкідники, які бабраються у смітті, й найбільші переносники бактерій у тваринному світі не можуть бути ідеальним типом тварини... Геть єврейську наругу над людьми! Геть Міккі-Мауса! Носи свастику!» Стаття в померанській газеті, Німеччина, сер. 1930-х років
Тут лише 300 сторінок, але читала я довго як для книги з картинками. Саме тому, що читала в папері. Чесно кажучи, дуже було важко. Мої очі не витримували щільні чорні надписи на сірому папері. Та й з таким не дуже приємним шрифтом, бо літери схожі одну на одну. Постійно приходилось підносити ближче книгу, щоб прочитати. Мене вистачало на годину, потім очі починали боліти від втоми.
До того ж спочатку я не зрозуміла, що батько головного героя говорить з польським акцентом, тому думала “Це друкарські помилки чи що?”. І мені було прям важко читати. Але коли розумієш причину, то навіть якось з повагою відносишся до перекладачки твору.
Отже, це глибока історія про людей, які хоч фізично і врятувалися, але, на жаль, психічно залишилися все ще в концтаборах. Рекомендую читати всім! Особливо, нам, українцям, які переживають війну, і які є і будуть також травмованими від цього.
Дуже зачепив цей кадр:
