Рідкісна форма внутрішньої свободи полягає в здатності проживати свої почуття легко й глибоко водночас. (с)
Я ненавиджу, коли книгу або ж фільм характеризують “для нетфліксу”. Для мене дивно, що люди досі дивуються чорним або ж геям. І ось прочитавши книгу “Світло далекої зірки” (Delayed Rays of a Star) Аманди Лі Коу, в голові крутиться лише одна думка “занадто нетфліксна”. Вона мені наче і сподобалась, але ось це “занадто” додає якусь неприємну гіркоту, отруюючи післясмак.
Одразу попереджу, що будуть спойлери. І взагалі, це не буде відгук, а просто мої сумбурні думки про книгу.
Ця розповідь починається з випадкової світлини, зробленої на одній з артистичних вечірок у міжвоєнному Берліні, де вперше перетнулися життєві траєкторії трьох жінок — Марлен Дітріх, Анни-Мей Вонг та Лені Ріфеншталь. Перша з них — німкеня, що покинула рідну країну в час нацистського панування й стала американським символом свободи. Друга — американка китайського походження, чужа в Америці і в Китаї, чия акторська кар’єра — це ненастанне долання культурних стереотипів. Третя — німкеня, авторка визнаних кіношедеврів, яка поховала свій талант, поставивши його на службу Адольфові Гітлеру. Три зірки кінематографу — мистецтва, що уособлює довге XX століття, такі яскраві й різні. У їхньому світлі розкривається ціла епоха, сповнена відчайдушної творчості, боротьби за мрію, незмірного болю та неминучої самотності. Долі реальних людей авторка відтіняє історіями вигаданих, але реалістичних героїв, створюючи багаторівневе й багатоголосе сюжетне полотно, що широко розгортається в часі і просторі.
Отже, 3 жінки-актриси з різними історіями.
Чому нічого не змінюється? Чого жінки досі бояться? Нема чого боятися, але вони бояться все одно… Бояться видатися занадто плохими, дурними, товстими, худими. Бояться зробити все не те, не так і не тоді, коли треба. Бояться, спробувавши здійснити свої заповітні бажання, почути у відповідь «ні».
Почну з Лені Ріфеншталь. Її історію можна назвати “чи існує мистецтво поза політикою”. От вона була для мене найцікавішою персонажкою. До цього я не знала хто вона, тому дякую цьому роману, що розповів про неї.
Мене зачепила її історія, бо в моїй країні війна, і десь в росії зараз такі лені знімають на замовлення уряду пропагандистські фільми. А після війни будуть розповідати “я просто режисер, а не політик”. Останній розділ про неї, в якому вона дає інтервʼю на свій 101 день народження змушує про багато що подумати.
Мене називали егоманіячкою за те, що я особисто граю головні ролі у власних фільмах, але так часто робилося. І досі робиться. Згадайте Чарлі Чапліна й Орсона Веллса. Візьміть, до прикладу, Вуді Аллена чи Джона Кассаветіса. Їх не називають егоманіяками. Їх називають геніями. Дуже, дуже складно бути жінкою.
Дуже дякую, але не називайте мене першою режисеркою. Я — режисер. І я казала це від самого початку. Зараз 2003 рік, а я все ще мушу це повторювати.
І відразу в мене багато питань до авторки. З вікіпедії я дізналась, що вона знімала пропагандистські фільми для Гітлера та партії. В книжці про це жодного слова. Чому? Бо якщо дивитись лише на книгу, де описано, як вона під час війни поїхала в гори знімати фільм – це наче її намагання втекти від війни та відповідальності. Тобто читач іноді відчуває до неї жаль. Плюс у житті Лені звинувачували у плагіаті, навіть привласненні режисерських ідей та прийомів. Тобто чи була вона справжня мисткиня? Бо судячи з книги, безумовно…
Марлен Дітріх. Мені дуже складно про неї говорити, бо я так до кінця її не зрозуміла. Як і її проблему “ікона versus людина”. В цієї жінки не було внутрішнього стоп-крана. Вона завжди грала, до останнього, навіть коли була старою жінкою і ховалась від усіх.
я люблю віддавати, але тільки для того, щоб прив’язувати людей до себе. Мені нецікаво перевтілюватись у своїх героїнь, вела далі вона, мені цікаво, щоб вони ставали мною.
Чи любила вона зніматися в фільмах? Чи насолоджувалася вона виступами в 60 років? Чи робила вона це за гроші? Чи все ж таки вона жадала поклоніння та уваги? В мене склалось враження, що сама авторка не любила Дітріх, тому вона її показала вульгарною нахабою. Навіть сцена з Ремарком вийшла якоюсь жалюгідною.
Чому авторка описала, яка щаслива в свої 101 Лені, та як важко доживала Марлен? У мене було відчуття, що Аманда Лі Коу симпатизує Лені, в той час, як Марлен (та й Вонг) засуджує.
Анна-Мей Вонг. Актриса страждає через расизм протягом всієї книги. Вона всюди чужа. Все, що вона могла грати шаблонні глупі ролі азіаток другого плану. А найтупіше, що вона навіть китаянок не могла грати, бо:
Занадто китаянка як для ролі китаянки.
Як в житті вона була на задньому плані, так і в цій книзі. Навіть її секс з Марлен Дітріх не додав героїні обʼємності та цікавості. Її страждання якось мене не чіпляли. Хоча місцями було цікаво почитати про расизм того часу саме в кінематографі.
АЛЕ мене зачепила сцена Анни-Мей з критиком. Вона в фільмі мала б танцювати нібито «китайський танець» у «китайському костюмі», а костюм і танець насправді сіамські (вона його сама вигадала завдяки туристичним брошурам про Китай). Він її звинувачує, що ось таким ставленням до культури, вона підтримує імперіалістичні погляди Заходу, принижуючи культуру Китаю:
Бачте, міс Вонг, підсумував кінокритик, не те щоб ми вважали вас надміру зухвалою, та другорядності вам не бракує. Успіх у Голлівуді ви здобули завдяки не лише таланту, а й готовності експлуатувати західні фантазії. Невже ви не усвідомлюєте власної дводушності? Ви завзято боретеся проти упереджень, з якими стикаєтеся в Голлівуді, коли білі дияволи прикладають їх до вас. Та щойно випадає нагода, ви, азійська американка, без вагань починаєте спекулювати на своїй буцімто приналежності до азіатів, що не є американцями. А найгірше в тім, що ви свято впевнені, буцімто, створюючи такі фальшиві образи на імперіалістичному екрані, робите нам усім велику послугу. Міс Вонг, своїми діями ви підтримуєте мракобісся, яке самі ж і осуджуєте.
На це вона відповідає “Це лише танець”. І мене ця фраза тригернула. Бо це ж про Україну та росію. Скільки фільмів, серіалів, жартів, сценок про українців зняла росія? І певна річ, там українці зображенні ось цими примітивними хохлами, які люблять горілку, сало та куму. І скільки раз ми чули ці відмазки “це ж лише фільм, вигадка”. Але всі знають, що це не так.
Крім 3 акторок були й інші герої: Бебе – служниця Дітріх, Ганс Гаас – світлооператор, Ібрагім – хлопець, який періодично телефонує Марлен.
Вибачте, але я зовсім не зрозуміла навіщо роману Ганс та Ібрагім. Додати чоловічого сексу? Тоді чому їх секс такий огидний? Описати як війна забирає коханого? Або ж навіщо Ганс розстріляв циганку? Чому він її не відпустив? Або ж навіщо Ібрагім кинувся на мур? Для чого ця сцена? Що вона пояснює або ж розкриває?
Історія Бебе мені сподобалась, але знову ж таки для чого вона цьому твору?
Головною для мене проблемою стало, що авторка вирішила написати про величезні проблеми суспільства і вмістити все в одній книзі. Тут расизм і сексизм, війна і праця на нацистів, геї та лесбіянки, суїцид та покинутість, імперіалізм та емігранти, проституція та педофілія, мистецтво і відповідальність. Ну реально, занадто багато всього.
Якщо подумати: у нас є Марлен Дітріх та Лені Ріфеншталь – дві німкені, актриси. Одна вирішила залишитися, коли прийшов Гітлер, інша – залишила країну. Можна ж було взяти лише їх, але прописати їх глибше, складніше. Так, так, я знаю, що тупо говорити як автор мав писати.
А так наче про все, і ні про що.
В післямові я очікувала прочитати, як авторка збирала матеріал про актрис. Я сподівалась, що це будуть архіви листів, біографій, купа інтервʼю тощо. Цього не було… То ж для себе я охарактеризувала написання книги про відомих актрис, як трохи спекуляція на їх іменах. Якби авторка взяла інші імена, але залишила їх історію, мені здається, було б краще.
До того ж не люблю, коли пояснюють назву книги в післямові. Якщо читач сам не може зрозуміти назву, то автор занадто перестарався з вибором назви.
Отже, непоганий псевдо біографічний роман про справжніх актрис. Сюжет нелінійний, що додає зацікавленості, написано легко, читається швидко. Але це точно не моя книга. Роман чомусь викликав більше емоційного спротиву, ніж схвалення. Занадто він неоднозначний, занадто претензійний, занадто занадто.