Ох, довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що… (с)
На жаль, я та людина, яка до повномасштабного вторгнення рф читала більше російську літературу, ніж українську. Я виросла на цих мітах, що українська література лише про журбу та село. А сучасна література взагалі не заслуговує на увагу.
Але бажання все ж таки читати щось українське було. “Солодка Даруся” Марії Матіос – одна з найперших книг, яку я прочитала, свідомо обираючи українських письменників чи письменниць. Хоча я прочитала її десь 10 років тому, але вона все ще доволі популярна в Україні. Саме тому і хочу поділитися своєю думкою про цю книгу.
Сюжет розгортається у 1970-х у невеличкому селі на Буковині. Головна героїня на імʼя Даруся ще доволі молода жінка. Її вважають німою та трохи несповна розуму. Вона майже ні з ким не спілкується, живе сама, страждає на сильні головні болі. Лише Іван Цвичок – такий же дивакуватий, як і вона проявляє до неї ніжні почуття. Він розуміє, що з нею щось в дитинстві трапилось, через що вона і досі страждає.
Буковина, як і інші західноукраїнські землі, була приєднана до СРСР в 1939 році. Тому совєти почали вводити тут свої насильницькі “закони”: колективізацію, репресії, зачистки, свою владу. Чому чинився місцевий опір. Тож боротьба між НКВД та УПА зачіпає не лише мешканців села, а й сімʼю Дарусі. Саме через пережиті події в той час, дівчина і стає свідомо німою.
Спочатку книга читається дуже важко. Адже авторка використовує багато буковинського говору та діалектизмів. Але через пару сторінок починаєш насолоджуватися цими словечками, вишукувати їх, куштувати їх на смак. Мова тут поетична, жива та соковита. До того ж авторка прекрасно відтворює атмосферу цього гірського села на Буковині. З його незвичним, виразним та мальовничим колоритом.
Також сподобались ось ці відступи від основних подій: вставки розмов сусідів між собою та яскраві й точні описи звичаїв.
Книга складається з трьох частин, і хронологічно побудовані назворот: спочатку 70-ті роки, потім 30-40-ві. І цей прийом дуже сильний. Марія Матіос заманює нас, читачів, інтригує. З першої сторінки роману перед нами виникають питання: а що трапилось з Дарусею? чому вона не хоче говорити? чому вона ненавидить солодке? І ця інтрига присутня майже до останньої сторінки.
Це гарна книга, щоб дізнатися про життя цих маленьких сіл на кордоні з Румунією 30-70-х років. Як змінювалась тут влада, коли приходили то румуни, то совєти, то німці, як зачіпала вона селян, які репресії тут були. І, певна річ, як жилось під час радянських часів. Зараз, під час війни, не зайвий раз нагадати собі, що ж таке ці совєти, та як вони владарюють на “своїх” землях.
Хочу відзначити глибокий психологізм твору. Дуже добре прописані персонажі та їх вчинки. Це не просто послідовні дії героїв, а повне занурення в них: їх життя, їх умови, їх оточення. Але до героїв є багато і зауважень…
Книга написана в 2004 році. Так, можливо про фемінізм та мізогінію ще не так відверто та відкрито говорили, але говорили. Тут же усі жіночі персонажі неприємні, мʼяко кажучи, та й чоловіки далеко не пішли (реакція Михайла на зникнення жінки винесла мені мозок!). Жінки зображені або ж “тєрпілами”, або ж злими, заздрісними та хтивими. Вони лише пліткували та сварилися (а ще привʼязали жінку до дерева в лісі і її зʼїли вовки, бо “наговорили сільські жінки, що в бідної вдовиці підночовують шлюбні ґазди”).
Я так і не знайшла “нормальної” жінки у романі. Так, це можна виправдати, що “такі часи були”. І тут постає питання ось ці кумушки з книги – це свідоме відображення жінок того часу чи це голос самої Матіос?
Те саме стосується і сексу. Згадок про нього багато: і натяки, і зради, і флірт. Ще й якісь застарілі поради від кумушек, які я взагалі не зрозуміла:
О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить! - Всякої було, кумко… І добро, і лихо робили. Я то ще пам 'ятаю, яку сороковім році прийшли перші маскалі. Кумко, скажу вам по секрету, бо я вже стара, то можу тепер усі секрети розказати… То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте — ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.
От для чого вона? Або ж:
Родіть собі діти, поки годні і маєте від кого. Бо поперебивають чоловічеський рід — не буде кому дитину зробити. Так що не цурайтеся й чужого чоловіка, як просить, бо може прийти такий час, що свого може не бути…
У мене створилося враження, наче їх крім сексу більше нічого і не цікавило. Хоча ні, їх цікавило ще чуже щастя. І, певна річ, вони йому заздрили і хотіли знищити.
Після прочитання книги в мене було лише одне бажання – помитися. Хотілось змити з себе весь цей бруд. Я навіть не знаю, що мене більше вразило: совєти зі своєю жорстокістю, чи все ж таки самі місцеві.
Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре — народ поганий. Тому й нападає на слабшого.
Тут народ – не та справедлива громада, яка дає відсіч ворогам і карає за несправедливість. Ні, це байдужа та безжальна маса, яка знищує не ворогів, а своїх же.
Отже, це непоганий роман-драма, про поневіряння селян під окупацією радянської влади на Буковині. Але це призводить не лише до національної драми, а й до особистої. Багато хто писав, що плакав під час читання. І не дивно, адже атмосфера тут доволі безнадійна та безпросвітна. Але якби книга не була такою чорнушною, чи запамʼяталась би вона?
Особисто для мене це застарілий роман, точно несучасний. Він занадто консервативний. Він знову про “село та журбу” (скіко можна!!!). Він про травмованість, але з якої немає виходу. Нічого нового з нього не візьмеш.
Рекомендувати нікому не можу, на жаль.