Природно, я сподіваюся, що цей курс буде для вас пізнавальним і, власне кажучи, веселим. Ідеться про строго інтелектуальні веселощі. (с)

Обожнюю, коли книга не відпускає. Ось прочитав ти її і ще тиждень повертаєшся до неї знову і знову. Так у мене і з Джуліаном Барнзом і його романом “Елізабет Фінч”. Однозначно він потрапляє в мій топ.

Головний герой згадує протягом всієї книги про свою професорку Елізабет Фінч, з якою у нього були незвичні стосунки (розчарую – тут жодного сексу).

Роман складається з 3 частин, які відрізняються одна від одної.

Перша частина нагадує кампусний роман. Елізабет Фінч викладає курс “Культура і цивілізація”, тому тут безліч дискусій та обговорень. Студенти ходять на лекції, на яких філософствують, потім ходять в бари, де закохуються одне в одного.
Я періодично заздрила цим студентам, бо сама б хотіла слухати про монотеїзм чи про Урсулу і 11 тисяч незайманок. Або ж розмірковувати про моцартівську дилему: життя прекрасне, але сумне, чи сумне, але прекрасне.

Друга частина про Юліана Відступника і всі “інтерпретації й реінтерпретації його образу в різних століттях”. Це останній римський імператор-язичник. І на думку Елізабет Фінч, його смерть  – «це момент, коли історія пішла не туди».

Здавалось, до чого тут Юліан Відступник до Елізабет Фінч і як таке не поєднувальне Барнз зміг поєднати. На те він і Барнз – майстерний письменник-інтелектуал, який зміг все це підвести до важливих тем в третій частині. 

А тем тут багато (все як ми любимо). Про вчителів та їхній вплив, про колективну відповідальність та імперіалізм, про мистецтво та історію, про особисте та національне, про незавершені проєкти та прийняття, про свободу слова та цензуру, про кохання та штучність, про сучасність та як не втратити себе.

Я напишу про ті, які зачепили особисто мене.
Почну з альтернативної історії, а саме “що якби Юліан не вмер би в тій битві”. Барнз роздумує, як би розвивалось людство, якби християнство не стала б панівною релігією. Чи був би Ренесанс? А Просвітництво? Чи чого б досягло людство в науці, якби не були б знищені бібліотеки, а науковці не зазнавали б утисків?

Але він критикує (чи краще сказати ставить під сумнів) не лише християнство, а всі вади, які притаманні імперіям, навіть колишнім. 

Тепер погляньмо на ширше значення поняття «монокультура». Монокультура націй. Старі національні держави Європи й не тільки — що їх визначало?

Звичайно, раса й географія, завоювання й імперії, а ще безумні ідеї щодо чистоти й винятковості. Згадайте рядки «Марсельєзи». Перекладу: «Най нечиста кров проллється на борозни наших полів». Чистота, кров. А ще, звичайно, релігія і всі її монокультури, що конкурують між собою. Я тут недавно читала «Застільні розмови Гітлера». На його думку, в світі існує — чи існувало — сто сімдесят важливих релігій. Кожна з них претендує на те, щоб бути єдиним вмістилищем істини. Отже, сто шістдесят девʼять із них помиляються.

Коли ще поміркувати про монокультуру чи монотеїзм, як не після Брекзиту. Оце тримання за британські «скрєпи» бісять автора (як мені здається), тому він і пише про втрачені можливості і помилки. Це критика британського імперіалізму в чистому вигляді.

Ця книга про Елізабет Фінч, але чи можемо ми описати, якою ж вона була насправді? Ні. Адже довіряти чоловікові, який був хоч і платонічно, але закоханий в людину, не варто. Очевидно, що він її ідеалізує.

ти не просто в неї втюрився, а й перетворив її на міф. Шкоди від того, звичайно, немає. Усім нам потрібні свої маленькі міфчики, щоб згідно з ними жити. правда?

Для нього вона була мірилом інтелектуальності і раціональності. Всі її слова сприймаються як істина. А чи існує істина? А чи існує єдина істина? 

Саме цього вчить Елізабет Фінч, тобто сумніватися в усьому. І тому герой поганий студент, адже він не сумнівався в словах своєї викладачки. То чи була вона гарною викладачкою?)

Та й наскільки можна довіряти памʼяті цього чоловіка, адже в нього “замилений” погляд. Він створив свій “міфчик”. А може ціла нація створити свої міфчики? 

За його словами (Ренана), неправильно розуміти свою історію - частина буття нації. Інакше кажучи, щоб вірити в ідеали, що їх нібито втілює наш народ, ми мусимо постійно, щоднини, у малому й великому ошукуватися, постійно повторюючи наші заспокійливі історії перед сном. Міфи про расову й культурну вищість. Віра в доброго монарха, безгрішного папу, чесний уряд.

Віра в те, що релігія, з якою ти народився чи яку вирішив прийняти, за дивовижним збігом обставин і є тією єдиною правдивою з-поміж сотень поганських вірувань і єресей. І цей розрив між тим, ким ми є насправді і ким себе вважаємо, природно наводить на думку про проблему національного лицемірства. Тут британці — відомий приклад. Звичайно, відомий серед тих, хто й сам неминуче засліплений власним національним лицемірством.

Тому особисто для мене ця книга про правду і міфчики. Завжди є різні погляди на одну й ту саму подію. І цей роман якраз нагадує, що нам треба мати критичне мислення, думати, сумніватися, адже “сумнів – активний сумнів — це прояв дієвого розуму.”

“Елізабет Фінч” – чудовий актуальний роман. Це повільна меланхолійна книга, де сюжету майже і немає. А от є купа інтелектуальних роздумів, пошуки відповідей та іронічних жартів. А ще дрібка (велика дрібка) історичних матеріалів, але це так цікаво читати!

Але ця книга точно не для всіх. Не раджу читати, якщо не любите історичні вставки, бо їх тут багато – ціла частина. І, звісно, релігійним людям. 

Мій улюблений жарт:

Готуючись до перського походу, Юліан також не відмовляв ніяким віщунам. Як писав Амміан, «Жертвам, що їхня кров зросила вівтарі богів, не було ліку. Одного разу він приніс у жертву сто биків і незліченні стада інших тварин, а також білих птахів, яких позбирав на суші й у морі». Що це: фанатизм чи військовий професіоналізм?