Іноді треба залишати минуле в минулому. (с)

Я прочитала “Голландський дім” Енн Петчетт за день. Не можу сказати, що це прям моя книга, але вона мене затягнула. І трохи побісила. Багато побісила. Особливо своїм фіналом.

Якщо дуже коротко, то ця історія про брата з сестрою, яких погана мачуха вигнала з дому. Не з простого дому, а з голландського, який “можна прозирнути наскрізь” (щоб це не значило).

- І чому ми не волаємо?
- Ми ще в шоці.

Денні та Мейв кинула мати, коли вони були зовсім маленькими, поїхавши кудись в Індію, допомагати бідним. Їхній батько одружується вдруге, поступово переписуючи всі свої активи на нову дружину. Раптом через пару років він помирає від серцевого нападу, а мачуха виставляє дітей на вулицю, бо вона власниця всього і дому також. Все, що отримали брат і сестра це трастовий фонд, який виділяє кошти на навчання хлопчику. Тобто чим довше вчиться Денні, тим біднішою (гіпотетично) стає мачуха. Тому Денні роками вчиться в найдорожчому університеті на лікаря. Чи хоче він бути лікарем? Його не питають. 

І так роками вони живуть минулим. Ставши вже дорослими, вони періодично приїжджають до голландського дому, сидять в машині і згадують своє життя там та мріють про відплату. 

Ви наче Гензель і Ґретель. Так і блукаєте темним лісом, тримаючись за руки, хай скільки вам років. Ти коли-небудь втомлюєшся від спогадів?

“Голландський дім” – це сімейна історія, де не все так однозначно*. Про травми, які з нами на все життя. Про вплив цих травм і прийняття їх. 

*для авторки

Ну і, звісно, про прощення та покарання. Чи можна пробачити матері, яка залишила тебе в 3 роки, щоб допомагати іншим? Чи можна пробачити мачусі, яка вигнала тебе з рідного дому в 15? Чи можна залишити минуле в минулому?

СПОЙЛЕР

І як ви розумієте, то в фіналі, канєшно ж, всі пробачають одне одного. Як же мене задовбало ось цей лейтмотив прощення…
Скажу чесно, мені важко дались останні глави, після того як зʼявилась мати. Вона мене тригерила. Якщо подумати, то вона ж навіть нормально не вибачилась перед сином. Я розумію його злість. Я розумію щастя Мейв. Але маніпуляції Мейв – ні. Вона вимагає, щоб Денні прийняв маму, бо він їй винен. А чому він їй винен? Бо вона була йому мамою? А чому це? Що трапилось? А, це ж ця мама вас і покинула. І Денні навіть не дають елементарно позлитися, бо вони хочуть ідеальну щасливу сімʼю. І найнереальніше, що Денні вдається все відпустити – шах і мат, психологи, бо просто треба захотіти і все!

А ще я обожнюю (ні), коли чоловіки купляють будинки, не порадившись з дружинами.

КІНЕЦЬ СПОЙЛЕРУ

“Голландський дім” – це доволі проста книга. Не можу сказати, що вона якась глибока чи вражає психологізмом. Тому я не зовсім розумію, чому вона стала фіналістом Пулітцерівської премії 2020 року.  Це гарна книжка для відпочинку, не більше.
Якщо ви переживаєте, що це емоційно важкий роман, то також ні. Це легко написано, проте не примітивно. Мені було цікаво спостерігати за розвитком подій, за дорослішанням персонажів, за їхніми змінами. Авторка нагадує мою улюблену Енн Тайлер, але на мінімалках. 

Раджу цей роман лише любителям неспішних сімейних драм.