в кожній приязні єсть свій період свіжої, нової весни і гарячого літа, а за ними — неминучий період слотливої осені й холодної зими… (с)
Продовжую вивчати українську класику, про яку ще пару років тому навіть не чула. В цей раз – це Агатангел Кримський та його роман “Андрій Лаговський”. Агатангел Кримський насправді науковець, який написав понад 500 наукових праць, знав 60 мов та трохи писав літературні тексти. Тобто ця людина вражає! А таких людей радянський союз не любить. В 1930 році була заборона на публікацію його творів та наукову працю. Помер в 1942 році, як пише Вікі “офіційно помер від виснаження в тюремній лікарні, але є версія, що він міг померти від жорстоких тортур”. Йбн рсн.
Анотація доволі принадна:
«Андрій Лаговський» — це автобіографічний роман, що став одним із ключових текстів українського модернізму та порушив табу на публічне обговорення таких тем, як сексуальна орієнтація і право бути собою. У центрі сюжету інтелектуал, книжник, професор, що постійно рефлексує над своїми станами, бажаннями, почуттями та намагається вижити у традиційному суспільстві. Важливим елементом сюжету стає гомосексуальна орієнтація героя. Це історія про роздвоєність і самотність. Він шукає любові, але не серед жінок, а серед чоловіків, шукає сімейного щастя, вірить у високі ідеали, які руйнуються, прирікає себе на кабінетне схимництво й аскетизм, але не витримує спокус. Зрештою Лаговський залишається надто залежним від тягаря традицій чи попросту нездатним до рішучого бунту, але виборює собі можливість зоставатися «таким, як він є».
Перший український ЛГБТ+ роман? Дайте два! Але проблема в тому, що насправді текст не настільки відкритий чи революційний, як можна собі нафантазувати, прочитавши анотацію. Так, тут є натяки на це. Але впевнена, що багато читачів все ж таки не сприймуть цей текст як про гомосексуальність і намагання заперечити її. Для багатьох це буде текст про чоловічу дружбу (оце “брат за брата – за основу взято”) або ж про вчителя і учнів (хоча я б не хотіла собі такого вчителя)).
Я б поділила цей роман на 2 сюжетні лінії: стосунки з мамою та стосунки зі Шмідтами. Починається він з того, що Андрій-студент математичного факультету розчаровується у своїй матері. Він вирішує, що вони дуже різні, і що він не хоче більше її бачити.
«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, — подумав собі Андрій і саркастично додав: — Я — продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siècle, я неврастенік, а вона — вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала… дарма що в неї епілепсія».
Наступні 7 років він стає відомим професором математичних наук та поетом. Знайомиться з сімейством генерала Шмідта і їде разом з ними в Туапсе на відпочинок на ціле літо. Чорне море, Кавказ, греки, краса природи, сини генерала – все дихає любовʼю, дружбою та красою. Багато, що пережив за ці 3 місяці Андрій, як приємного, так і не дуже. Повернувшись в москву, хлопець переживає самотність та покинутість. Але знову зʼявляються Шмідти. Саме завдяки їм, він усвідомлює, що був неправий щодо матері.
Особисто для мене, “Андрій Лаговський” – це роман-дорослішання. Головний герой з дитинства страждає на нерви (істерію). Тому часто роблячи якісь емоційні речі, він картає себе за це. Але я бачу не нерви, а звичайний підлітковий бунт та максималізм. І тільки через 7 років, подорослішав, отримавши різний досвід, він зміг зрозуміти себе* і виправити свої помилки.
*хоча я думаю, що він до кінця не чесний з собою
Почну з гомосексуальності. Особисто я зчитала цю проблематику. Є Андрій – дорослий (приблизно років 25). Він іменитий професор, любить мови, знає їх. Тож для нього подорож в Туапсе – це міні життя. Він насолоджується природою, історією та мовою черкесів. В нього є Володимир – молодий хлопець, з яким він подорожував Кримом та його 2 молодших брата-студента. Вони вчотирьох ходять на променади, пишуть вірші, купаються, дискутують. Одним словом, насолоджуються літом.
Герої постійно обговорюють греків, їхню історію, їхню філософію. А ми знаємо, що грецька культура просочена гомоеротизмом. До того ж для цих молодих хлопців Андрій як вчитель. Тому відчувається, як вони поклоняються його розуму та його авторитету. Водночас Андрій боготворить їх чистоту, наївність, молодість, красу. А ми ж знаємо, чим в Давній Греції займались вчителі зі своїми учнями? І що вважалось нормою, навіть проявом поваги. Так і тут. В Туапсе не було жодного натяку на гомосексуальність персонажів, але з іншого боку, ця атмосфера гомоеротизму просто бурлить.
В москві Андрій йде в аскетизм. Він не з ким не спілкується, голодує, читає твори святих. І тут виникають питання: чому він самотній? він так важко переживає розлуку зі Шмідтами, бо це його єдині друзі? чи тому, що з ними він міг хоч якоюсь мірою проявити свою сексуальність? чи аскетизм – це не втеча від себе, тобто намагання подавити свою гомосексуальність?
Також у романі дуже дивне ставлення до сексу. Як його тільки не називали, моє улюблене це – нечиста бридота. У героїв після сексу зʼявляється роздратування, фізичне знесилення, “з людини робиться якась викручена ганчірка”. Це саме після сексу з жінками. Можливо, це також натяк на гомосексуальність. Що для нього це намагання пересилити власну природу, тому після цього йому дійсно погано.
Ідеалізація. Головний герой ідеалізує все сімейство Шмідтів. Періодично читач бачить, що ці люди егоїсти (ситуація з вчителем доволі агресивно це зображує, аж занадто в лоб), вони збирають навколо себе лише корисних для себе людей. Але Андрій не хоче це бачити. У нього якась собача привʼязаність до них. Типу, що вони удостоїли його своєю увагою. Хоча він відомий науковець та поет, якого постійно публікують. Іноді ця ідеалізація виходила за якісь межі адекватності. Володимир розповідає, що він, якщо коротко, моральний урод**, а Андрій в цей час “не наговорюй на себе!”.
йшов та думав про те, яка гарна людина з отого Володимира та наскільки Володимир переважає його морально. Через свою сповідь, через усі ті гріхи, які, — думав професор, — Володимир навмисне на себе наклепав, піднісся Володимир у професорових очах на високий п’єдестал, мов яке божество, і професор радніший був служити тому своєму ідолові, мов вірний раб панові.
** було смішно, коли Володимир образився на Андрія, типу “я йому душу відкриваю, а він не цінить”. Звучало, наче “ну я ж визнаю, що я моральний урод, а це значить, що я класний, ціни мене, який я є”.
Стосунки між матірʼю та сином. В якийсь момент Андрій починає бачити неідеальність Шмідтів, він приймає їх такими, якими вони є. Він пояснює собі, що вони для нього як сімʼя, а в сімʼї люблять одне одного, незважаючи ні на що. І ось тут згадує, що в нього є рідна сімʼя – матір, яку він покинув.
Багато читачів люблять цю книгу саме за цю лінію, за останні 10 сторінок. Адже блудний син повертається до матері. Закінчується роман фразою:
Он незабаром прийдуть вакації — то він до неї поїде і знайде там щире материне серце, що любить його такого, який він є.
Скажу чесно, я сміялась з неї. Якби це було так, то у психологів не було б роботи. Мабуть, щоб тебе батьки прийняли таким, яким ти є, треба бути всього-на-всього відомим науковцем на весь світ, щоб мати і не знала, ким ти працюєш, бо це дуже поважна професія і отримувати купу грошей. І то не факт))
Але насправді ця кінцівка – це миле, трохи наївне та ідеалізоване заключення. Ну нехай буде, багатьом сподобалось.
Постколоніальна призма. А те, що мене вразило – це знову ж таки актуальність твору. Герої приїздять в Туапсе. Цю частину землі русня тільки недавно віджала в місцевих, тому тут йде повним ходом поділ земель та заселення їх русньою. Певна річ, москвічі не хочуть вчити чужі мови – “на руском поймут”. Вони нічого не знають про ці землі, тому хворіють на малярію (так їм і треба!).
Також є чудові роздуми про паразитів. Андрій розуміє, що якщо не протестувати проти цього режиму, то це значить, що ти його підтримуєш, третього не дано:
Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує дестизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює оддалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників — дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю…
Тільки заради цієї цитати вже треба читати цю книгу.
Те, що особисто мені не зайшло, це занадто багато віршів (ще й різними мовами), цитат, пісень, фонетики та інших лінгвістичних штук. Так, я розумію, що Агатангел Кримський – мовознавець, філолог, культуролог, міліонер, історик, але мені цього було занадто. В 3 розділі взагалі був фрагмент, де герой на будь-яку тему під час спілкуванням з другом дає йому свої вірші. НА. БУДЬ.ЯКУ.ТЕМУ. І це не вірші на 4 рядки. Ні, це величезні твори, є навіть поема про Іуду та Ісуса (господи, прости, але вбийте мене). Тому каюся, але я пропускала ці сторінки…
Отже, це перший український модерністський роман. Тож точно є над чим подумати та знайти якісь сенси та підтексти. Але це написано доволі спокійною, навіть повільною мовою. Мені однозначно сподобалась ця книга, але вона не вразила. До неї точно треба дорости. Проте варто читати такі тексти. Вони точно розширяють світогляд.