Про те, як троє людей пʼють абрикосові коктейлі, більше людей засиджуються допізна, балакаючи про свободу, і ще більше людей змінюють своє життя. Також цікавимося, що ж таке екзистенціалізм. (с)

Скажу чесно, філософія мене ніколи не приваблювала. Ось ці роздуми, що таке я, що таке буття, яка різниця між буттям та існуванням – викликали нудьгу, а не цікавість. І ось мені в руки потрапляє книга “В кафе екзистенціалістів” Сари Бейквелл і я в повному захваті. Я взяла її, щоб більше дізнатися про літературу Жана-Поля Сартра та Сімони де Бовуар. Але ось я вже сиджу розбираюсь в феноменології, епохе (наголос на е), Дазайні тощо. І це супер захопливо і супер цікаво! Хто б міг подумати? (філософи на цій фразі точно закочують очі).

Едмунд Гуссерль і його феноменологія, Мартін Гайдеггер і його «Буття і час», Ганна Арендт і її «Банальність зла», Карл Ясперс і його межові ситуації, Ґабріель Марсель – і стан crispation, Альбер Камю і його «Сторонній». І звісно Жан-Поль Сартр та Сімона де Бовуар! А разом – це екзистенціалізм.

То шо ж таке, той ваш екзистенціалізм? Якщо грубо, то головна тема філософії Сартра – свобода.

Я — моя власна свобода, не більше й не менше.

Свобода – це завжди бути чесним перед собою, не шукати виправдань. Свобода – це завжди про вибір. Навіть у найважчих ситуаціях, у тебе є вибір: він може лякати, він може дратувати, він може вбити – але вибір є. А коли є вибір, то приходить тривога, чи все я правильно роблю.

Сартр також запозичив у Кʼєркеґора термін «екзистенція» на позначення людського способу буття, в якому ми формуємо себе, роблячи на кожному кроці вибір «або-або». Сартр погоджувався, що постійний вибір ширить тривогу, схожу на запаморочення, коли дивишся з високої скелі. Це не так страх упасти, як страх недовіри до себе - не кинутись униз самому. Крутиться голова, хочеться вхопитися за щось і привʼязати себе - але неможливо так легко врятуватися від небезпек, які приносить свобода. «Тривога - це запаморочення від свободи», — писав Кʼеркегор. На його і Сартра думку, усе своє життя ми живемо на краю цієї прірви.

Одним з поштовхом до розвитку екзистенціалістів стала Друга світова війна. Французи жили під окупацією німців, відчували себе приниженими, без надії на майбутнє, страх за себе та близьких (десь я вже це бачила. А точно – я живу в цьому!). І саме екзистенціалізм подарував надію та мотивацію рухатися далі. Жан-Поль Сартр в 1943 році випустив свою книгу “Буття та ніщо”, де описує засади цієї філософії. А вже після війни популярність тільки зростає:

війна підірвала усталені соціальні й політичні інститути. У Франції — та й в інших країнах - багато людей мали вагомі причини забути про недавнє минуле з його моральними компромісами і жахами, щоб зосередитися на нових починаннях. Були й глибші причини бажати оновлення.

Авдиторія Сартра почула його послання в часи, коли більша частина Європи лежала в руїнах, ширилися новини про нацистські табори смерті, на Хіросіму й Нагасакі скинули атомні бомби. Війна змусила людей усвідомити, що вони та їхні ближні здатні далеко відійти від цивілізованих норм; тож не дивно, що ідею про незмінну людську природу взяли під сумнів.

Якщо новий світ мав постати на місці старого, то будувати його варто було б не під «надійним керівництвом» колишніх авторитетів: політиків, релігійних лідерів чи навіть філософів — старих філософів із їхніми далекими й абстрактними світами. Аж тут — новий філософ, який бездоганно пасує до завдання і готовий за нього взятися.

Важливе питання Сартра у середині 1940-х років звучало так: приймаючи те, що ми вільні, як ми можемо використовувати свою свободу в добрий спосіб у ці непрості часи?

У своєму есе «Кінець війни», написаному відразу після Хіросіми й опублікованому в жовтні 1945 року — того ж місяця, коли відбулася лекція, — він закликав своїх читачів визначитись, якого світу вони хочуть, і створити його. Відтепер, писав він, ми завжди мусимо враховувати знання того, що з власної волі можемо знищити себе зі всією нашою історією і, можливо, з усім життям на землі. Нас зупинить лише власний вільний вибір. Якщо ми хочемо вижити, мусимо вирішити жити.

Тож він запропонував філософію, створену для виду, який щойно сам себе злякався до всирачки, але нарешті готовий подорослішати і взяти на себе відповідальність.

Відповідальність – одна з головних складових цієї філософії. Люди часто можуть виправдати себе, роблячи винним суспільство, обставини, робити з себе жертву. Але Сартр стверджував, що екзистенціальну свободу ніколи не можна використовувати як будь-яке виправдання. В екзистенціалізмі немає виправдань. 

Свобода приходить із повною відповідальністю.

І саме це мені і подобається в цій книзі. Якби всі брали відповідальність за свої дії, то життя було б краще. Якби німці “сповідували” б екзистенціалізм, то не було б Другої світової війни. Якби росіяни брали відповідальність за свої вчинки, то не було б знищенного Маріуполя і ще десяток міст України.

Але ця книга не лише про філософію, її течії і наукові роботи. Це й біографічні факти, які впливали на бачення та сприйняття світу. Сартр пробує мескалін, щоб отримати досвід галюцинацій. Сартр і Бовуар танцюють під джаз у виконанні Бориса Віана. Сартр свариться з другом Альбером Камю через комунізм. Сварки, зради, дружба, кохання – все це є в книзі. І це так жваво, цікаво та легко подано, що в кінці всіх цих героїв сприймаєш як членів своєї великої сімʼї. Так, не всіх членів сімʼї ти любиш, як наприклад, дядечка Гайдеггера, який був нацистом, але які родинні свята без нього.

В якісь моменти було важко читати цю книгу. Звісно, я про війну. Тут немає якихось страшних історій. Але знаючи як все закінчиться, як поступово зміниться ставлення до євреїв (і не тільки), вимоги до них, і в результаті концтабори, то саме відчуття безнадії, смутку та жалю переповнювали.

Але справді це супер цікава книга з купою філософів, письменників та іншими екзистенціалістами, які створювали, обговорювали, дискутували, сварилися та мирилися. Після прочитання починаєш цінити свою свободу, не боятися робити вибір та усвідомлювати свою відповідальність.

Жан-Поль Сартр (зліва), Симона де Бовуар (справа) з Борисом та Мішель Віанами у Cafe Procope, Париж, 1952

А ще тут є жарти:

Жан-Поль Сартр заходить у кафе, і офіціант приймає його замовлення.
— Я б хотів чашку кави з цукром, але без вершків, — каже Сартр.
Офіціант іде й повертається з вибаченнями:
— Вибачте, мосьє Сартр, у нас закінчилися вершки. Як щодо відсутності молока?

Сиджу хіхікаю) Вам не смішно? Тоді прочитайте книжку і зрозумієте))