Коли існує сила? Лише в момент її застосування. (с)
Особисто, я люблю жанрові книги. Дуже часто це гарні книги для відпочинку. Але головне їх завдання – вони мають розважати. Вони мають бути захопливими, щоб сюжет нісся, а в тебе не було часу і подумати про логічність дій, мотивацію героїв, сюжетні діри. Бо тільки сюжет провисне – все, ти всі ці недоліки починаєш бачити.
От так у мене було з антиутопією “Сила” (The Power) британської письменниці Наомі Альдерман. Задум класний, структура книги також інтригує, але не вистачає ось цього захоплення, драйву. Читаєш – наче і цікаво, але легко відкладаєш книгу. І через це помічаєш ось ці пройоби, або навіть скептицизм, що саме так суспільство діяло б.
Отже, в якийсь момент у дівчат по всьому світу зʼявляється Сила, щось типу електричного струму, яким вони можуть бити (наприклад, хлопців). Потім ці дівчата розкривають цей дар і в старших жінках. І що почали жінки робити з цією силою? Правильно, бити кривдників, тобто чоловіків, захоплювати владу в містах, країнах. Тепер жінки стали контролювати світ. Чоловікам, певна річ, це не подобається (дивно, чому?), тому вони намагаються втримати свої привілеї, створивши терористичну організацію “Чоловіча сила” (звучить, як назва препарату для потенції).
Але хто ж переможе?
Ця книга показує, як змінюється світ: тільки що головні були чоловіки, а в одну секунду – жінки. Авторка намагається пофантазувати, куди ж ці жінки нас приведуть, якщо отримають силу (читай владу). І все зводиться до банального: “влада розбещує”.
Ну класний же задум? Але реалізація цього задуму мені зовсім не зайшла.
Одразу я відчуваю якийсь пафос: і в подачі тексту, і в фразочках, і в діях героях. Таке відчуття, наче авторка занадто самовпевнена, як і герої. Можливо, вона дійсно себе так почуває, адже я десь читала, що вона пише цей роман ледь не з самою Марґарет Етвуд (та що створила «Розповідь служниці»).
Потім мені не сподобалось, що ось ця критика патріархату занадто в лоб. Авторка намагається через новий світ підсвітити, що дозволяється чоловікам та не дозволяється жінкам. Але мені це було аж занадто просто.
І я не повірила в дії героїв, або ж їх логіку, та й логіку цього світу взагалі.
Авторка зображує новий світ з усіма вадами старого. Віддзеркалити все те, що ми не любимо в патріархаті, і відтворити те ж саме, але в матріархаті. Типу ми, жінки, страждали, тепер час чоловіків страждати. І мені важко це прийняти. Я не вірю, що всі жінки світу хотіли б мститися чоловікам. Я не вірю, що дівчата, отримавши цю силу, почали би бити одне одну. Я не вірю, що жінки вступили б у нову релігію. Серйозно, зараз, коли кількість атеїстів зашкалює, жінки б пішли за новою месією, просто бо вона Богиня?
І це я не пишу про конкретні сцени. І звичайно, я зараз опишу парочку)) спойлери!
Як наприклад, один з героїв чоловік – нігерійський журналіст Тунде. Одного разу його намагається зґвалтувати дівчина, і вона під якимось кайфом чи несповна розуму. Але його рятують інші жінки і все ок. Але у хлопця тепер ПТСР і він не може займатися сексом з дівчатами.
Так от, я не розумію в чому сенс цієї сцени. У наш час чоловіки ґвалтують жінок не лише під кайфом чи алкоголем (це також), зазвичай це звичайні “нормальні” для суспільства чоловіки. І в цьому жах цього, що дівчину може зґвалтувати твій друг, знайомий, член родини. А потім ще й судова система виправдовує цих чоловіків, цих “юнаків, у яких усе життя попереду” (до речі, авторка використовує цю фразу в книзі, за це їй бал).
Або ж дівчата з даром живуть в монастирі. Головна черниця хвилюється, що ця Сила від диявола, тому треба цих дівчат спалити (ну знаєте, це християнське милосердя). На наступний день знаходять її мертвою, явно зі знаками блискавками на тілі (як від електричного струму). Що ж подумали черниці? Що це ж, мабуть, дівчата її вбили, дізнались про її план і помстились. А от і ні! Вони подумали, що “сестра Вероніка відійшла в мить, коли побачила чудо, і тим спокутувала всі свої гріхи”. Звучить логічно.
Так, часто такі книги без якогось інтелектуального навантаження. Все ж таки сюжет тут головний. Але я не думала що настільки. Шкода, що гарний задум не переріс в гарну антиутопію. Але таке життя…