Вам потрібно впустити більше світу. (с)

У мене були великі очікування від книги “Те, що видно звідси” німецької письменниці Маріани Лекі. Всі відгуки, які я чула про неї – це “тепла, майстерна, чудова”.
Після “Освіченої” Тари Вестовер та  “Гамнета” Меґґі О’Фаррелл саме це я і потребувала. А саме загорнутися в щось тепле та затишне. Тому я і взялась за цей роман. Але все пішло не за планом.
Не знаю, чи це зі мною щось не так, чи з  книжкою. Є в мене теорія, що я зараз настільки в емоційній ямі після попередніх книжок, що навіть цей твір не зміг з неї дістати. (Але, якщо чесно, то я сама в неї не вірю.)
Тобто я не отримала те, що очікувала – читай сама дура, але дійсно книга здалась мені доволі нудною.

Буду писати відгук по частинам, на які поділена книга, тому будуть спойлери (я попереджу). Бо кожна з них викликала доволі різні емоції.

Отже, перша частина.

Задум чудовий – героїні сниться окапі, а це значить, що протягом доби хтось має померти. Це невелике містечко, тому новина швидко розповсюджується. Всі починають щось робити: писати листи з зізнаннями, ховатися дома або ж мріяти про смерть.

Почну з того, що я була щиро здивована, що цю книгу написала німкеня, бо була впевненою, що Маріана Лекі – скандинавська авторка. Саме цим авторам притаманні затишні сімейні історії з дивними членами родини, іронічними жартами та оповідями від лиця дитини (починаючи від мого улюбленого Ульфа Старка і закінчуючи пафосно-перечуленим Фредріком Бакманом). Німецька література для мене занадто холодна. І точно не про магічний реалізм.

Оповідь наче велась від 10 річної дівчинки, хоча цього зовсім не відчувається. Тобто ось ця дитяча безпосередність та наївність повністю відсутня. Навіть навпаки, мова для такого жанру та й книги загалом доволі ускладнена. Проте до цього швидко звикаєш і читається вже легше.

З самого початку я відчувала тривогу. Наче ці дивні герої і смішні, і трохи рідні, але постійно щось тривожить і не дає розслабитись. Ось це постійне напруження, в очікуванні то хто ж з них помре, і не дало кайфонути від книги і просто віддатися тексту. Але водночас я співпереживала героям, їх проблемам, їх травмам. А значить повірила їм, а це головне.

Мені сподобались якісь слушні спостереження або ж тонкі зауваження. Просто якісь влучні слова, порівняння або ж метафори. Наприклад, про костюм який з роками ставав все більше і більше. Навіть пара мудростей зайшли:

Усе вʼяне, усе зморщується, перекидається, падає і згинається від цього речення: «Краще не треба».

Хоча я і не отримала затишне читання, але отримала гарну психологічну книгу про дивних зламаних людей.

Ельсбет вказала на плющ.
 - Узагалі я хочу його зрізати, але водночас і не хочу, — пробурмотіла вона. 
 - І які аргументи проти цього? — запитала я.
 - Плющ іноді буває зачарованою людиною, — пояснила Ельсбет, — і коли вона досягає верхівки дерева у вигляді плюща, то звільняється. Питання в тому кого мені звільнити — людину чи дерево?
 — Я б обрала дерево, — сказала я. — Зрештою, якщо це людина, то вона вже більш ніж наполовину звільнена. Це більше, ніж можна сказати про будь-кого з нас.

Друга частина.

До дивакуватих героїв приєднується ще один дивакуватий герой. Він буддистський монах, тому додається ще жменя буддійських мудростей. 

Отут у мене вже почались проблеми. Головною ж проблемою стало, що мені було дууууже нудно. Настільки нудно, що я декілька раз хотіла кинути читання. От наче і цікаво, але сюжет не чіпляє, жарти вже приїлися, глибини спостережень не було. Мені стало все одно на героїв і що з ними буде далі.

Єдине, що мене повеселило – це як авторка змалювала психоаналітика, враховуючи, що у неї батьки психологи. В книзі психоаналітик – явно не кращий представник цієї професії. Батько героїні ходить до нього роками, якщо не десятиліттями. Батько постійно говорить про нього та його цитує. Ось одна з цитат:

Ревматизм від того, що людина намагається втримати те, що їй не під силу.

А ще психоаналітик завжди! ходить в шкіряній куртці (чи це не вид якогось розладу, якщо людина постійно носить шкіряну куртку?).

На противагу психоаналізу зʼявляється буддизм. І мені здавалось, що нам усім періодично треба бути буддистами:

Буддизм, до речі, полягає й у відмові від контролю. 

Буддизм — це також про беззастережне прийняття кожного досвіду.

Життя — це передовсім про одну річ — це про створення близькості зі світом.

Третя частина (тут купа спойлерів)

А от вона мене вже вибісила! Як я розумію, лейтмотив книги, що всі ми окапі. Тобто окапі – щось дивне та незвичне, так і всі герої – кожен зі своїми тарганами. Так, ідея – прекрасна. Але чи все так легко, як намагається показати авторка?

Наприклад, Сельма та оптик. Він роками її любить, вона це знає (що найбільше мене вибісило), але всі про це мовчать. Вона тримає його поруч. Чи щасливий він так жити? Так. Чи міг він бути щасливішим з кимось іншим? Так. Чи використовує вона його і його кохання? Так. Чи це чесно? Ні. То навіщо ця романтизація френдзони? А ось ця її фраза вже перед смертю – класно, що ти не признався, бо “інакше ми б не змогли провести життя разом“. Заїбісь…

Та й взагалі Сельма боялась цього світу, жити на повну і не давала цього іншим: ні сину, ні оптику. Чи змінилась вона в кінці книги? Ні.

Буддист мене також підбішував. Він переписувався з героїнею 10, сука, років. Коли вона знайшла собі хлопця, але продовжувала переписуватися з ним (видимо, це в неї від Сельми), то він там ще й писав “що ти живеш не реальним життям” і “створена для 7 морів” (щоб це не значило).
Тобто чувак пішов в монастир, але ні – живеш не реальним життям саме ти. Або те, що вони роками не зідзвонювались, а потім без попередження він дзвонить і звинувачує її, що “телефонні розмови незручні не тільки через мене”. 

Тож про що ця книга? До чого ось ці около буддійські та філософські фразочки? Про страх жити життя? Про упущенні моменти? Про мрії? До чого такий епіграф?

Суть не в тому, який завважки камінь.
А в тому, для чого ти його підіймаєш.

Я не можу відповісти. Бо у героїв не було мрій. А ні, згадала, у матері героїні була мрія – піти від чоловіка. І вона це зробила і почала писати вірші. Чи нам показали як вона наважилась на це? Ні, просто одного разу усвідомила, що ВЖЕ від нього пішла.

І головне питання: чому героїня їде в подорож у кінці? Наче подорожувати – це єдиний вихід “впустити світ”. Чи є якісь згадки, що героїня хотіла подорожувати і відкривати світ? От Сельма явно хотіла, але боялась жити і не давала іншим (саме тому таке нездорове бажання подорожувати у батька). Про героїню ж немає жодних таких сцен. Я б ще зрозуміла, якби вона поїхала в Японію – типу їде не тільки відкривати світ, а боротися за своє щастя. А так чого вона поїхала?
А ще чому такий жахливий кінець? Бо судячи з останнього абзацу – героїня помре. ТО в чому смисл книги? 

У мене явно питань більше, ніж відповідей. І це бісить. Я розумію, що такі книги не про інтелектуальну глибину, а скоріше про емоційну. Тоді ти не бачиш якихось недоліків, сюжетних помилок або токсичність героїв, бо тобі просто тепло від атмосфери. Емоційну ж складову можна лише відчути. На жаль, я її не відчула.