— Мерзнете? — грубо запитала медсестра. — Так. Кригою вкриваюся. (с)
Я багато років ішла до цієї книги, а саме “Під скляним ковпаком” (The Bell Jar) Сильвії Плат. Спочатку я думала, що ще не доросла до неї. Потім думала, що це буде емоційно важка книга. А як інакше, якщо це автобіографічний роман письменниці, яка в 30 років скоїла суїцид. В мої юні роки мене дуже вразив метод, який вона обрала: а це снодійні + засунута голова в газову плиту. Та й досі мене це лякає. Але це говорить про такий відчай, таку безнадію, що для неї це був лише один вихід…
Прочитав цю книгу, я відчула надію, приємний післясмак (головне не думати, як все закінчилось насправді). Вона мене вразила! Вразила глибиною, красою та актуальністю.
«Під скляним ковпаком» — єдиний роман американської письменниці Сильвії Плат (1932–1963), знаної насамперед як поетка. У романі, значною мірою автобіографічному, описано досвід молодої жінки, яка намагається подолати великий депресивний розлад (так фахівці ретроспективно класифікують її захворювання). Книжка побачила світ 1963 року, через десять років по часі дії та за кілька тижнів до самогубства Плат.
Головна героїня 19-річна Естер. Талановита, кмітлива дівчина, яка завдяки своєму письму виграла 1 місяць стажування в модному журналі в самому Нью-Йорку. Але вона відчуває, що нічого її не радує: ні дорогі ресторани, ні вечірки, ні брендований одяг, ні сам журнал. Естер намагається вписатись в життя цього міста, але раз за разом щось іде не так. Повернувшись додому у Бостон, дівчина ще більше грузне в якусь безвихідь: проблеми з мамою, відмова з літературних курсів, нещасливі стосунки з хлопцем. Постійна втома і думки про суїцид. Починається її лікування…
Для мене ця книга про суспільний тиск на жінок та його наслідки, а також про неетичні методи лікування психічних розладів.
Головна героїня не хоче звичайного життя для себе. А саме класичного життя в патріархальному світі. Можливість мати дітей її лякає. Шлюб же обмежує, навіть заковує, перетворюючи жінку на функцію, а не особистість. Всі від неї чогось чекають: Бадді, що вона стане його дружиною, його батьки – що вона стане їх дочкою, її мама – що вона буде хорошою дочкою.
Проте і в навчанні не все так просто. Щоб бути письменницею, поеткою чи журналісткою – ти маєш знати 5 мов, розбиратися в Джойсі та середньовічній літературі, бути найкращою, щоб отримувати стипендії. Але ж героїні лише 19 років. Чи можна в 19 знати ким ти хочеш бути? А якщо вона хоче “бути всіма одразу”?
Має бути хорошою дочкою, має бути хорошою подругою, має бути хорошою дружиною/дівчиною, має бути хорошою письменницею. Має бути вдячною, доброю, розумною, вірною… А героїня “от лишень не була здатна бодай щось відчути”. І від цього “має бути” вона задихалась, зʼявилось відчуття, ніби вона під скляним ковпаком.
Повітря під скляним ковпаком загусло довкола мене, і я не могла ворухнутися.
Все це призводить до психологічних проблем. Тим паче, що мені здається, Естер має депресивний стан ще з 9 років, після смерті її батька. А цей тиск тільки спровокував ускладнення. Коли героїня приходить до свого першого психіатра, то це прям приклад того, яким НЕ має бути лікар:
- обезцінити проблеми пацієнтки
Ви, мабуть, можете мені розповісти, що, на вашу думку, не так? Я вичавлювала із себе слова й складала їх на стіл рядочком, мов відшліфовану морем гальку, з якої може раптом вистромитися клешня — і камінець виявиться чимось зовсім іншим. Що ж, на мою думку, не так? Це прозвучало, наче все було як слід, лишень мені здавалося, ніби щось не так.
- не слухати пацієнтку
- розповідати про себе
- говорити з мамою без неї
- не розповісти що таке шокова терапія та як вона проводиться
Певна річ, що все це погіршувало стан героїні. А шокова терапія, і те як вона зроблена тільки добила її.
Додайте ще маму, яка постійно жаліється, що Естер сама не хоче одужувати:
Я знала, що моя донечка не така. Я глянула на неї: — Яка не така? — Не така, як ті страшні люди. Страшні мертві люди в його клініці, — вона помовчала й додала: — Я знала, що ти вирішиш знову бути здоровою.
Ох, Естер, чому ти не хочеш піти їм назустріч? Вони кажуть, ти не хочеш іти назустріч.
Крім цих явних тематик авторка роздумує над шлюбом та наскільки він важливий, над сексом, цнотою та чи варто дівчатам її берегти, про роль жінок та чи багато їх, цих ролей.
Мене зачепила книга з першої фрази:
То було хворобливого, задушливого літа — того ж літа, коли Розенберґів стратили на стільці, а я не розуміла, навіщо приїхала у Нью-Йорк.
Саме таку я очікувала атмосферу і в книзі: безнадії та придушення. І як виявилось, це так і ні водночас. Розповідь про Нью-Йорк доволі легка та іронічна, повернення додому – вже більш депресивна.
Тут неспроста згадуються Розенберґи – їх засудили на смертну кару на електричному стільці за шпигунство на користь радянського союзу. Естер це дуже вражає:
я вже не могла не уявляти, як воно — коли тебе крізь нерви просмажують живцем. Це, здавалося мені, найжахливіше у світі відчуття.
І буквально через пів року вона сама проходить через це – електрошокову терапію.
Мені дуже сподобався сам текст: хочеться виділяти кожне речення. Він доволі емоційний, хоча сам темп книги повільний, іноді навіть млявий. Тут дуже влучні метафори та порівняння, які чудово та глибоко передають думку, створюючи яскраві образи в голові. Відчувається, що авторка знає про що пише, і що це – болить.
Хоча в книзі дуже багато й іронічних сцен: іспити з хімії або ж отруєння в пафосному ресторані. Вони викликали якщо не сміх, то точно посмішку. Так і протягом книги були якісь іронічні зауваження героїні. Наприклад:
Після численних надривних спроб з’ясувати призначення різних ложок і виделок я виявила: якщо за столом утнути щось не те, але зробити це дещо зухвало, начебто з цілковитою впевненістю, що все робиш правильно, — тобі нічого не буде й ніхто не вважатиме тебе невігласкою чи нечемою. Усі сприйматимуть тебе як велику дотепницю й оригіналку.
Так, треба враховувати контекст того часу, бо читати фетфобні думки або ж про “негарних хлопців” зараз неприємно. В той час це було норма, тому і героїня їх транслює. Хоча якщо подумати, це лише про героїню чи все ж таки про суспільство, в якому вона жила? Суспільство зі своїми цінностями, форматами, які тиснуть на героїню?
Просто будьте готові до цього.
Не можу не відмітити чудові та чуттєві малюнки Анастасії Стефурак для книги видавництва Старого Лева. Вона відчула атмосферу книги і змогла відтворити її. Це one love!
Отже, це сильна книга, яку треба читати! Це дуже важливий роман, адже він дає віру в психотерапію. Як тобі погано не було б, якою божевільною тебе не вважали б – завжди є шанс на одужання. Головне знайти свою докторку Нолан.
Прочитав цю книгу, я зрозуміла яка вона актуальна. Зараз в 21 столітті тиск на жінок ще більший: ти маєш бути класною мамою, мати 5 успішних бізнесів, чудового чоловіка, мати класний секс, вміти готувати, обовʼязково бігати марафони, правильно харчуватися, 2 тренування вдень. Ти маєш ходити до психолога, коуча, нутриціолога, сексолога, плюс ще 5 тренерів з різних хобі. А потім наші батьки питають, а чому ваше покоління сидять на антидепресантах?)
П.С. сподобався цей погляд героїні на релігію:
Якось вони пустили до мене навіть проповідника з унітаріанської церкви, який насправді ніколи мені не подобався. Він постійно дуже нервував, і я бачила, що він вважав мене скажено божевільною, адже я розповіла, що вірю в пекло й у те, що деякі люди, як-от я, мусять пожити в пеклі до смерті, бо не можуть потрапити туди після смерті, оскільки в життя після смерті не вірять, а з кожним після смерті трапляється те, у що він вірить.