нині кожна людина сама за
себе – ти кожен чи сам собою? (с)
Знаєте мем “це небагато, але це чесна праця”? Оце я і мої думки під час і після читання “Тарантула” Боба Ділана))
А якщо серйозно, то є книги, які ти не розумієш, але від яких неможливо відірватися і ти просто насолоджуєшся текстом. А є книги, коли тобі некомфортно від того, що ти не розумієш, що ж тут коїться, і тебе це тривожить. То “Тарантул” однозначно це перший варіант. Я майже нічого не зрозуміла, але, бляха, це цікаво!
Якщо ви спитаєте мене, про що ця книга, то я просто втічу)) Бо це неможливо пояснити.
“Тарантул” вважається постмодерністською поезією в прозі, якщо вірити анотації. Це потік свідомості музиканта, де ти вгадуєш, про що ж він пише. Тут дійсно якось “по наитию”, за повторювальними словами, метафорами, за відчуттями намагаєшся зрозуміти (або ні) книгу.
Кожна глава складається з двох частин: прозової та верлібру, тобто вільного вірша. Проза це той же самий верлібр, але не такий явний. Адже тут текст написаний одним реченням (хто там на Забужко жалівся?)), а умовним розділенням є фраза «та й» (в оригіналі &). І все це читається певним ритмом, який треба зловити. (Саме тому я періодично читала вголос, щоб зловити його і взагалі відчути текст, це дуже допомагало).
Для себе я охарактеризувала “Таратнул” як психоделічні сни Боба Ділана, через які говорить його підсвідомість. А це значить, що серед дивних, незрозумілих, химерних речей є дійсно важливі речі, які просто (ахахахах) треба віднайти.
Те, що віднайшла я: це війна або ж політика, а також музика. Автор часто говорить про війну у Вʼєтнамі та пару разів згадує Другу світову війну.
усі нині знають що війни спричинені грошима, жадібністю і благодійними організаціями
До того ж відчувається недовіра до уряду, до її політичних програм, тотального контролю різними спецслужбами. Відчувається критика релігії, гомофобії та расизму, в той час, як бітників, гобо, музикантів навпаки підтримує.
ми лише частина покоління! паршива і брудна частина!
Книга про голоси того покоління. Як модерністи приходять до висновку, що цей світ врятує мистецтво, так і Боб Ділан з любовʼю говорить про силу музики. Але на жаль
світом правлять ті хто все одно ніколи не слухає музики
Взагалі відчувається трохи розчарування цим “паршивим світом”. Хоча фінал все ж таки дає надію на зміни.
граються два хлопчики та й один каже «якби я володів світом, у кожного був би мільйон доларів» та й один каже «якби я володів світом - у кожного раз у житті був би шанс врятувати світ»...
Ця книга читається дууууже важко. І я навіть не говорю про форму тексту, а лише про сам текст. Можна сказати, що він про дух того часу, тобто 60-х, тому тут безліч імен. Це реальні музиканти, актори, політики переплітаються з вигаданими персонажами балад, народних пісень, дитячих віршиків. Тому важко зрозуміти ці відсилки чи взагалі контекст того часу. Мені не вистачало якогось адаптивного перекладу, як в Сімпсонах, який би на наших митцях пояснював жарти чи контекст. Адже тут безліч приміток, але толку від них небагато.
А ще додайте купу алюзій на інші книжки. Хоча я в приємно здивована, що Боб Ділан був таким інтелектуалом.
Отже, це було одне з найважчих моїх читань. Проте мені дійсно сподобалась ця книга. Саме ця “поезія в прозі” мене і спокусила. Хоч я мало що розуміла, але відчувала спектр емоцій: сум, тривогу, безнадію. Якісь глави були зрозуміліші, якісь я взагалі не зрозуміла. Якісь глави викликали сильні емоції, якісь пройшли повз. Але в цілому, я точно не жалкую, що прочитала.
Радити точно нікому не буду, але для розширення свого читацького досвіду варто все ж таки почитати)
Мій улюблений вірш:
так. добре, думаю ти дурко. так, це правда я сказав про тебе «те дівча-китайча» маєш повне право сердитися. але найбільше я хочу знати що ти взагалі маєш проти китайців?