Занурся глибше. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде. (с)

Прочитала роман “Художниця тіла” Дона Делілло і це просто вибух мого мозку. Нагадаю, що Делілло – це якраз отой трушний американський постмодернізм, якого всі бояться. І я в тому числі. І ця книга підтверджує, що недаремно.

У мене дуже сумбурні відчуття після прочитання. Перші 30% книги викликали захват. Це поетичне, психологічне, незвичне щось, що мені важко пояснити. Наступні 40% були важкі. Я не розуміла, що відбувається, просто будувала теорії, що ж, бляха муха, коїться. Але останні 30% мене вразили. Це та книга, коли фінал (трошечки) допомагає зрозуміти її (тому дочитуйте її!)). Після прочитання в мене відразу ж зʼявилось бажання її перечитати, щоб краще відчути/зрозуміти текст, знаючи вже фінал (це як з Бійцівським клубом).

Про що ж ця книга:
головна героїня Лорен займається перфомансами завдяки своєму тілу, тобто вона і є художницею тіла. Її чоловік Рей закінчив життя самогубством. Це сталося раптово і неочікувано. Лорен сама у великому старому домі десь за містом намагається прожити цю утрату. Але одного дня вона знаходить дивного чоловіка на своєму горищі.

У книзі є фраза типу зі статті про творчість Рея, адже він був визначним кінорежисером:

Предмет його творчості - люди у відчужених ландшафтах.
Духовний скальпель його творчості - це поезія чужих місць, де межові ситуації неминучі, а героїв штовхають до моментів, які змінять їхнє життя.

Ось це і про цю книгу. Головна героїня десь в єбєнях намагається прожити своє горе. Але оскільки вона мисткиня, вона проживає це у свій спосіб.

А тепер поясню, чому все так важко для мене. Ця книга дуже незвична. Це той випадок, коли тут усе (або майже все) рєшає форма. Тут кожне слово на своєму місці. Це обірвані, незакінчені думки, фрази, діалоги, сцени. На жаль, як у Йогансена, так і тут я не змогла відчути текст. І це не дало змогу насолодитися книгою.

Додайте до цього, що тут купа всього і все це зрозуміти і усвідомити важко.
Тому чи все я зрозуміла у цьому тексті – питання риторичне. Навіть прочитавши післямову Макса Нестелєєва. Скажу навіть так, прочитавши післямову Макса Нестелєєва, я ще більше заплуталась у книзі))

Ось наприклад, мені важко сприймати такі фрази:

Минуле, теперішнє і майбутне - це не просто мовна інфраструктура. Час розгортається у шви буття. Він проходить крізь тебе, створюючи й формуючи.

Хоча в той самий час мені сподобалось, як автор розмірковує про сприйняття часу:

Час - це єдина оповідь, яка має значення. Він розтягує події, дає нам змогу страждати і пройти страждання, стати свідком смерті і пройти це.

Коли зупиняється час, зупиняємося й ми. Тобто не зупиняємося, а наче знічуємося, втрачаємо певність. Я не знаю. Як уві сні, чи в гарячці, чи під наркотою, чи в депресії. Правда ж, тоді час сповільнюється й ніби спиняється? Що залишається тоді? Хто залишається тоді?

А ще мене зацікавило, як героїня володіє своїм тілом. Її підготовка до перфоменсів, сприйняття світу через тіло:

Із плином днів вона виснажувала своє тіло. Завжди можна вийти за попередню межу своїх можливостей і сягнути нового стану. Вона могла сягнути нестерпного екстремуму широти, напруги, тривалості чи сили волі, а тоді розширити й ці межі.

Мені здається, ти створюєш власне невеличке тоталітарне суспільство, - сказав їй якось Рей, - де ти, звісно, і за диктатора, але й за пригноблений народ.

Короче, я точно рада, що її прочитала, і загалом вона мені сподобалась, але… Є книжки, від яких ти кайфуєш, навіть коли їх не розумієш. То от Делілло для мене не такий. На жаль, це не моя книга.
Але точно перечитаю і точно почитаю «Білий шум», а там буду робити свої висновки. 

Порада: якщо збираєтесь читати цей роман, то раджу читати її за один раз. Адже якщо читати частинами, то втрачається атмосфера і заново треба вчитися відчувати цей текст та його темп.