Занурся глибше. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде. (с)

Прочитала роман “Художниця тіла” Дона Делілло і це просто вибух мого мозку. Нагадаю, що Делілло – це якраз отой трушний американський постмодернізм, якого всі бояться. І я в тому числі. І ця книга підтверджує, що недаремно.

У мене дуже сумбурні відчуття після прочитання. Перші 30% книги викликали захват. Це поетичне, психологічне, незвичне щось, що мені важко пояснити. Наступні 40% були важкі. Я не розуміла, що відбувається, просто будувала теорії, що ж, бляха муха, коїться. Але останні 30% мене вразили. Це та книга, коли фінал (трошечки) допомагає зрозуміти її (тому дочитуйте її!)). Після прочитання в мене відразу ж зʼявилось бажання її перечитати, щоб краще відчути/зрозуміти текст, знаючи вже фінал (це як з Бійцівським клубом).

Про що ж ця книга:
головна героїня Лорен займається перфомансами завдяки своєму тілу, тобто вона і є художницею тіла. Її чоловік Рей закінчив життя самогубством. Це сталося раптово і неочікувано. Лорен сама у великому старому домі десь за містом намагається прожити цю утрату. Але одного дня вона знаходить дивного чоловіка на своєму горищі.

Продовжувати читання Художниця тіла – Дон Делілло, 2001 →

Він був тут. (с)

У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається. (с)

Так сталось, що я почала читати «Гамнет» (Hamnet) британської письменниці Меґґі О’Фаррелл після «Освіченої» Тари Вестовер. І скажу чесно, це було даремно. Оскільки у мене не було жодних емоційних сил. І ось я відкриваю книгу і майже на перших сторінках я знову читаю про фізичне насилля над дітьми.
Додайте до цього ще майстерність авторки відтворити ці відчуття героїв, їхні думки. І це емоційно вбиває, адже діти не мають боятися своїх батьків. 

Про що буде ця книга – написано на першій сторінці самою ж авторкою:

Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Стратфорді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.
Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.
Чотири роки по тому або пізніше його батько написав пʼєсу під назвою «Гамлет».

За весь роман жодного разу не було названо імʼя героя. Він батько, чоловік, син, “той чоловік”. Але всі розуміють, що мається на увазі саме Вільям Шекспір. І ось ця легка недосказаність особисто мені дуже подобається. Бо авторка не спекулює відомою особистістю. Вона не заявляє, що все було само так. Вона просто розмірковує: “а що якби…”.

Продовжувати читання Гамнет – Меґґі О’Фаррелл, 2020 →

Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.

Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.

Продовжувати читання Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016 →

Я точно знаю: этот мост будет построен из тебя. (с)

Моя первое знакомство с австралийским писателем Маркусом Зусаком произошло в далеком 2014 году. И к счастью, это была не известная его книга “Книжный вор”, а неприметная “Я – посланник”. Я была в восторге от неё, до этого я не читала таких романов, поэтому была под огромным впечатлением. Не знаю, как сейчас бы я отреагировала, но экспериментировать не хочу. Пусть останутся приятные воспоминания)
Потом был его бестселлер “Книжный вор”. Не то, чтобы он мне не понравился (даже наоборот), просто я не любительница литературы про войну. Уж очень тонкая грань между хорошим романом на эту тему и пафосным чтивом. 

Когда вышел роман “Глиняный мост” (Bridge of Clay) в 2018 году, я сразу же добавила его в вишлист, но только сейчас смогла до него добраться. Мне однозначно понравилась книга, но некоторые нюансы мешали мне в неё влюбится.

Продовжувати читання Глиняный мост – Маркус Зусак, 2018 →