Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.
Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.
Як очевидно з назви твору, головний герой працює на кладовищі. Якщо чуючи цю фразу, ви уявляєте стару людину, яка живе у маленькій хатинці на цвинтарі, слідкує за порядком та копає могили, то ви як і я перечитали готичних романів). Все прозаїчніше, це доволі молода людина, в обовʼязки якої входить виготовляти памʼятники. До героя приходять різні люди, щоб замовити памʼятники, і у кожного своє життя, своє горе та своя доля.
Оскільки Павло Белянський сам працював на кладовищі, і можна сказати, що книга автобіографічна, саме тому його історії чіпляють, збуджуючи різні емоції: сум, розпач, страх, сміх, спокій, взнавання своїх родичів. Адже вони справжні, вони про нас з вами.
Це маленька психологічна проза, яка показує звичайних людей у незвичних (а інколи й звичних) обставинах. І то як люди проявляють себе під час втрати чи при смерті близьких: починаючи від ступору і закінчуючи пошуком вигоди.
Якщо назва вас лякає і ви думаєте, що всі історії про смерть, втрату і біль, то не переживайте – це не так. Адже тільки половина оповідань про цвинтар (і не всі вони викликають сльози чи сум), інша половина обʼєднана темами “Наблюдая мир”, “Про войну” та “Скелет в шкафу”. Це і звичайні сцени з нашої повсякденності, і короткі замальовки про таємниці наших близьких, і невеличкі роздуми автора.
Кожна історія викликає співпереживання. Але перші найбільше. По-перше, бо ти стикаєшся зі смертю, а це завжди лякає. По-друге, стаєш свідком страшних доль та болю людей через їх втрати або їх помилки. Тому я періодично відкладала цю книгу. А потім в якийсь день – я проковтнула решту. Мені так зайшло. Адже збірка не тільки про біль, а й про сміх (як, наприклад історія про бабу Нюсю).
Отже, раджу цю збірку кожному (окрім людей, які панічно бояться смерті). Якщо ви раптом не отримаєте від неї задоволення, то хоча б підтримаєте воїна та героя Павла Белянського.
Мужчина поскальзывается и падает. Прохожие помогают ему встать, спрашивают, все ли в порядке. - Пока не упал, было хуже, - говорит мужчина. - Почему это? - удивляется женщина. - Казалось, что я никому не нужен, - улыбается мужчина.
У 2022 році вийшов однойменний фільм, який базується на книзі. Сценаристом став сам Павло Белянський (і наче навіть сам знявся в екранізації). Судячи з тизеру, то історія стала повніша та глибше.
Зараз фільм іде в кінотеатрах, якщо хочете підтримати автора – то бігом на сеанс!