Прочитала комікс “The Sandman. Пісочний Чоловік. Книга 1: Прелюдії й ноктюрни” відомого англійського письменника Ніла Ґеймана, та дуже складно він мені дався. Спробую пояснити чому.
Спочатку скажу, що у мене неоднозначна думка про творчість Ніла Ґеймана. Мені наче і подобаються його книжки, але щось в них і відштовхує. Я не можу зрозуміти для кого він пише. Для дітей – занадто похмуро, для дорослих – нуднувато (мені так здається). Підліткам? Чи вистачає їм динаміки? Але безумовно це незвичні, непересічні сюжети та герої.
Тепер про комікси. У відгуці до “Воля: The WILL” я писала, що це дивний для мене формат. Я – людина, яка дуже далека від культури коміксів. Усі мої знання про супергероїв з популярних блокбастерів, які зняті по коміксах. Я не впевнена, що точно зможу сказати хто з героїв належать Marvel, а хто DC. Тому я нічогісінько не знала про Пісочного Чоловіка до цього. Виявилося, Пісочний Чоловік – це доволі відомий персонаж. Перший раз він зʼявився ще в 1939 році. З 1989 до 1996 Ніл Ґейман разом з Майком Дрінгенбергом, Семом Кітом та Дейвом Маккіном створили свою серію – з блекджеком та курвами – Пісочного Чоловіка. Усього біло 75 випусків.
Перша книга вийшла під назвою “The Sandman. Пісочний Чоловік. Прелюдії й ноктюрни” та містить в собі 8 коміксів.
Історія починається в 1916 році, таємний окультний орден проводить темний ритуал, у результаті якого полонять Морфея – Володаря снів. 70 років він знаходився у полоні, але він зумів звільнитися. Зараз йому потрібно повернути усю втрачену силу, у цьому йому допоможуть його магічні предмети. Залишилося їх тільки знайти.
В анотації написано, що “Сендмен” – це відьмача суміш міту та темного фентезі, де сплітаються воєдино безліч жанрів: від історичного роману до детективу”. Так і є. Тут і квест у пошуках предметів, і батл з демоном, і окультний орден, який намагається поневолити Смерть.
Захоплива сюжетна лінія, чарівне розкадрування, відмінне кольорове рішення – все круто! Але є одне але. Це постійні виноски, які збивали мене з настрою. Ну не подобається мені, коли виносок за обʼємом більше, ніж самого тексту.
Чому ж так багато виносок? Звичайні фрази героїв виявлялися цитатами з книжок, а частіше всього з Біблії або ж відсиланнямии до інших коміксів чи творів. Герої ж – усі персонажі з коміксів, до того ж як відомі (наприклад, Джон Костянтин), так і раз зʼявившись (Жінка з вороном). Щоби усе це розуміти та оцінити потрібна величезна фан-база, якої я точно не маю. Ось тоді на поміч приходили виноски. Але мене вони більше стресували та втомлювали. І точно заважали насолоджуватися самим коміксом, віддатися його похмурій атмосфері та зануритися у сюжет.
Я очікувала легке, цікаве проведення часу за читанням, а в результаті отримала короткий (а скоріш за все довгий) лікнеп на тему “Комікси у всесвіті DC”.
До речі, багато хто писав про жорстокість книжки, я її взагалі не помітила. (І тепер я думаю, чи варто мені за це хвилюватися, чи ні.) Так, тут купа вбивств, крові та розчленування, але мене це зовсім не лякало. Психологічні романи про гіперопіку батьків лякають мене набагато більше.
Отже: чи сподобалось мені? Стовідсотково так! Чи буду я читати продовження? Точно ні. Комікси – все ж таки не моє.
П.С. як виявилося, нас у серпні чекає премʼєра серіалу по цьому коміксу. Каст тут чудовий: Том Старрідж (люблю його ще з “Рок-хвилі”) – Морфей, Гвендолін Крісті – Люцифер, Чарльз Денс і навіть Стівен Фрай. Трейлер тільки дражнить, додаючи передчуття та нетерпіння. Точно буду дивитися серіал, дуже сподіваюсь на нього!