“Час наче зламався, а лагодити ніхто не поспішає.”

В “Бахмуті” Мирослав Лаюк пише, що через всі ці історичні події, які проживають українці століттями, у нас змінюється бачення мистецтва. Мало того що безліч культурних памʼяток знищенні, вкрадені, зруйновані через війни чи радянський союз, так ще й митці вже не мислять глобальними речами. Ми не можемо собі дозволити створювати щось десятиліття чи більше. Це привілей спокійних часів, яких в Україні зовсім мало.
Наші письменники тільки почали писати родинні саги на багато сторінок. Але війна все змінила. Коли ти можеш померти в будь-який момент, то ти не плануєш щось на 5 років. Саме тому зараз так процвітає поезія, адже це про тут і тепер.

І от мені здається, що саме тому “Арабески” Сергія Жадана – збірка оповідань, а не класичний роман. Адже немає часу на роздуми, рефлексії, пошуки якихось досліджень. Ні, це коротка проза, яка передає емоцію “тут-і-тепер”.

Під час читання, я думала, що про нашу війну будуть дізнаватися саме з цієї збірки. Бо це короткі замальовки про те, як же жили українці під час повномасштабки. Це особисті історії, які стануть історичними свідченнями.

 “Арабески” – 12 оповідань, які повʼязані між собою Харковом та війною. Це різні історії про різних людей. Як в арабесках все переплітається, так і тут ці історії утворюють химерний реалістичний візерунок нашої дійсності.

Колишня однокласниця, яка провідує у лікарні однокласника. Похорони військового, де зустрічаються дружина та коханка. Якийсь забитий мотель, де пара військових вперше зустрічаються. Розлучена пара, яка чекає, поки проснеться їхній син-військовий, який приїхав додому на пару днів. Цивільні-військові, друзі-знайомі, рідні-чужі, живі-мертві. Не хочу писати черговий раз, що книга про травми війни, проте інакше не скажеш. У всіх шрами від війни, у когось фізичні, у когось метафоричні. 

Мені дуже сподобалось, як через природу Жадан передає емоційні переживання героїв. Взагалі автор майстерно володіє словом. Він накручує читача. Але накручує, як Гемінгвей, короткими реченнями, де нічого зайвого. Але ось ця скупість – пронизує. Вона наче ще більше підкреслює правдивість, реалістичність цих історій. 

Ця книга про війну, хоча тут лише єдиний раз згадується це слово. Це діалог між колишніми однокласниками:

— Але з наших у місті мало хто залишився. Хтось виїхав, хтось воює. Хтось ховається.
 — Від чого ховається? — не зрозумів він.
 — Від війни.
 — А де ховаються від війни?
 — Вдома, — засміялась вона.
 — Ну так, вдома війни немає.

Слова “війна” немає, а в житті героїв є. І в цьому крутість автора. Він створює текст так, що я сама собі все домальовую, адже все це я сама відчувала, або ж чула від знайомих, або бачила в новинах. 

Як я писала в “Мисливцях за щастям” Пузіка, що мені важко оцінювати такі книжки. Мені здається, що вони написані не для нас з вами. Ми живемо в цих реаліях. Це історії про наших друзів, знайомих, знайомих знайомих. Ця книга для наступних поколінь, сподіваюсь, незалежних українців, щоб вони розуміли через що пройшла країна. Ця книга для вестернів, щоб вони розуміли, через що проходить Україна зараз.

Але маю признатися, “Арабески” Хвильового мене вразили більше. “Арабески” Жадана – це поетично, тонко, глибоко, важко, але знайомо.