Але ми вважаємо, що все найцікавіше залишається в тіні, там, куди не сягає зір. (с)
Як я писала після прочитання “Зачарованої гори” Томаса Манна мені хочеться прочитати “Емпусіон” Ольги Токарчук, адже цей роман позиціонують як жіночою версією “Зачарованої гори”. І що я можу сказати, це чудова книга з Томасом Манном чи без нього)
Важко писати відгук на книгу, де багато що прояснюється в самому кінці (хоча будемо чесними, вже все ясно буквально з другої половини книги, якщо не раніше). Але спробую без спойлерів.
Отже, осінь 1913 рік. Мечислав Войнич – молодий львівʼянин, який вчиться на інженера, приїздить до Ґерберсдорфу лікуватися від сухот. Він живе в Пансіонаті для чоловіків, а на процедури ходить в санаторій. В пансіонаті він з іншими чоловіками випиває, ходить в гори, слухає місцеві легенди, а ще дискутує, хоча
Войнич уже помітив: хай би чого стосувалася дискусія - чи то демократії, чи то пʼятого виміру, чи ролі релігії чи соціалізму, чи Європи, чи сучасного мистецтва - все врешті-решт зводилося до жінок.
Роман має підназву “Фітотерапевтичний роман жахів”.
Нічого не можу сказати про фітотерапевтичність, але що це роман жахів – точно. І головний жах тут патріархат та мізогінія. Адже всю книгу чоловіки цілком серйозно обговорюють, чи є у жінок душа, чи ні, як виглядає їхній мозок (звичайно ж, не такий, як у чоловіків), чому жінки інтелектом не дотягують до чоловіків, і як на законодавчому рівні можна контролювати матки, адже це власність суспільства. А найстрашніше тут те, що всі ці речі сказані реальними митцями: Шекспіром, Ніцше, Дарвіном, Конрадом, Керуаком та купою інших світочів культури.
І ще ці люди обговорюють занепад цивілізації. І це звучить дуже смішно, адже про яку цивілізацію можна говорити, якщо більша частина людства була упосліджуваною (це і жінки, і бідна верства населення, і ЛГБТ спільнота, і емігранти, та й взагалі всі, хто не білі багаті цисгендерні чоловіки).
Хоча ні, повернусь до фітотерапевтичності. Відчуйте цей уривок:
Все тут шелестіло, пучнявіло, наливалося соками, множилося і росло, брунькувалося і хлюпотіло. Через зеленкуватий мох і сірі нарости здавалося, ніби кожен закуток лісу чимось устелено: вельветом, овечими шкурами, вовняним флісом, мʼякою фланеллю. Чому він раніше сюди не приходив?
Хіба це не терапевтично? Хіба це не фіто?)) Чи вам не захотілось в ліс? Адже природа дійсно лікує.
Для мене “Емпусіон” – це роман становлення, роман прийняття. Герой змінюється протягом книги, і в кінці приймає себе з усіма “аномаліями”.
А ще це роман-стьоб. Адже що може бути жорстокіше для чоловіків-сексистів, ніж бути висміяними жінкою, та ще й так елегантно та майстерно.
А те, що це майстерно написано – це факт. Вона чудово “косплеїть” “Зачаровану гору” Томаса Манна (про це трохи нижче). Вона чудово створює атмосферу, знову все те, за що ми любимо Ольгу Токарчук: химерність, навіть трохи моторошність, магічний реалізм, коли реальність переплітається з фантазіями (та чи фантазіями?). Авторка двома-трьома реченнями створює цілий світ, що ти починаєш відчувати запахи, відчувати на доторк, візуалізувати сцену. А ще коли ми відчуваємо чи бачимо світ від якихось речей, чи чогось невидимого. Це заворожує, це робить світ об’ємнішим, сприймаєш його під іншим кутом:
Почувся стук у двері, і раніше, ніж він устиг сказати «прошу», шкіряний черевичок прослизнув у шпарину між одвірком та дверима і обережно їх відчинив, а слідом за черевичком зʼявилися чорні складки спідниці, мереживо фартушка і таця зі сніданком, яка швидко опинилася на столику.
Тепер про “Зачаровану гору”. Я не думаю, що прям обовʼязково читати цей роман. Так, тут є відсилки до нього, але “Емпусіон” – це повноцінний, самодостатній твір.
Читала відгуки, що декому було нудно, бо нічого не відбувається, лише одні розмови. Це, я так розумію, ці люди не читали “Зачаровану гору”, адже Ольга Токарчук поміщає своїх героїв в сюжет Томаса Манна.
А ще головна, але важлива відмінність одного роману від іншого, що Томас Манн висміює лікаря, який цікавиться психоаналізом, тоді як Ольга Токарчук – його навпаки описує як єдиного адекватного чоловіка в цій книзі. Все ж таки письменниця – психологиня за фахом, тому вона точно знає про користь психотерапії, і зокрема психоаналізу.
Знову ж таки читала відгуки, що це не найкраща книга у авторки. А я від неї в захваті. Якщо це не найкраща, то можу лише уявити, що мене чекає попереду)
Можна подумати, скільки можна цих книжок про фемінізм і як погано жінки жили в 19-20 столітті. Але я розумію, що я ще голодна на такі історії. Тим паче, що тут не лише про мізогінію. Тут багато інших тем: важливість різноманіття (причому і політичного, і культурного, і релігійного, і гендерного), вплив травм та минулого, закостенілість проти розвитку, ілюзія чорно-білого світу
- А яким є світ? - Розмитим, нечітким, мерехтливим, то таким, то інакшим. Усе залежить від точки зору.
Тому плекайте в собі “наскрізне бачення», тобто вміння бачити обʼємно, повну картину світу, приймайте різноманіття, адже саме воно наповнює нас і робить сильнішими, змиріться, що світ набагато складніший, ніж ми уявляємо,і читайте Токарчук, бо це любов!