Як я неодноразово писала, я обожнюю чорний гумор. А якщо за ним ховаються серйозні теми, то це прям любов. А якщо одна з тем – це колективна травма, то просто shut up and take my money.
Саме таким для мене став роман “Дерева” американського письменника Персіваля Еверетта. Я багато сміялась, багато гуглила, багато сумувала, багато офігівала і багато думала. А це явно показник сильної книги.
В маленькому містечку Мані штату Міссісіпі відбувається низка вбивств. Кожен раз поруч з вбитим білим чоловіком знаходять труп чорного, який постійно зникає.
На цю справу відправляють двох спецдетективів з Бюро розслідування. І ось 2 чорних детективи намагаються розібратися, що ж се коїться: чому таким жорстоким методом вбито цих “бідолах” (якщо що, то тут багато відірваних мошонок, я попередила)) і чому постійно зникає з моргу чорний, який точно мертвий.
Звучить абсурдно? Так і є)
Якщо намагатися описати жанр цієї книги, то можна сказати, що це детектив з крихіткою (або ж ні) магічного реалізму, ложкою горору та з тазіком чорного гумору. Але за всім цим прихована сатира на сучасну Америку та справжні серйозні проблеми, як расизм та лінчування.
Так, це та книга, коли ти смієшся над лінчуванням, простигосподи.
Першу половину книги я реально багато сміялась.
Перед нами маленьке містечко, яке іронічно називається Мані, але місцеві бачили “мані” лише в кліпах на MTV. Насправді це провінційне, забите місце, де нічого не відбувається.
О боже! Сподіваюся, що нам не доведеться ночувати у цьому Богом забутому хуторі, — мовив Ед, коли вони проїжджали повз вицвілий знак із написом: «Ласкаво просимо до Мані! Це місце гідне відвідування».
І живуть тут типовий електорат Трампа (до речі, “помаранчева людина” також згадується в цій книзі)- тобто ось ці “мага” люди ака реднеки: люди без освіти, без роботи, без грошей, з забобонами, з расистськими, гомофобними та іншими дискримінуючими поглядами на життя.
Або ж як описує їх один з героїв:
Це збіговисько безмозких невігласів, що застрягли в передвоєнному девʼятнадцятому столітті і є живим доказом того, що шлюби між родичами не завше призводять до тотального вимирання потомства.
Друга половина стала вже не такою смішною, адже за цим гумором почалась проявлятися головна тематика твору – а саме лінчування. В книзі згадуються реальні історії лінчувань. Наприклад, історія Ламара Сміта або ж лінчування 3 чорних в містечку Дулут в 1920 році.
Але головна історія – це історія Емметта Тілла, якого лінчували в 1955 році.
А от останні сторінки залишили після себе купу думок. Адже гумор зникає і на передній план виходить страшна реальність. А реальність така: сучасна Америка побудована на расизмі та лінчуванні. Точка.
І саме тому для мене фінал ідеальний. Адже якби фінал був розжований, то він би так не чіпляв, не змушував би думати ще пару днів після прочитання. Проблема все ще існує, расизм не подоланий, він продовжує розквітати, продовжує корінитися в сімʼях, містечках, містах, цілих штатах, країні…
Особисто для мене це сильна книга. Що більше я про неї думаю, то більше закохуюсь в неї. Для мене “Дерева” про національну травму, яка все ще отруює сучасну Америку.
Понад 4 тисяч “кольорових” (адже це не лише чорні, а ще й азіати, мексиканці чи інші мігранти) були лінчовані. Менше одного відсотка понесли за це покарання. Чи це чесно? Чи це справедливо? Що саме обурливе, що все ще є люди, які лінчували чорних. Вони живуть своє життя, продовжуючи ненавидіти чорних, виховують нащадків з таким ж поглядами… Ніякої відповідальності… І це важко усвідомлювати.
У всьому світі зараз багато говорять про геноцид, але коли вбивства відбуваються повільно і розтягуються на століття, ніхто їх не помічає. Якщо немає масових поховань, ніхто не помічає могил. Лють американців — це шоу. Вона має певний термін придатності.
Здавалось би, коли було те рабство… Але ж лінчування відбувається і в наші роки. Як каже одна з героїнь:
я вважаю лінчуванням також і випадки, коли поліція вбиває чорношкірих.
Важко з нею не погодитися. Расизм глибоко пустив коріння в США, і він все ще дає плоди. І поки не вирвати це коріння, то Америка не зможе побудувати здорову, сильну націю.
У нас є фраза «убий в собі все російське», якщо перекласти на американський контекст, то можна сказати «убий в собі расизм» заради майбутнього.
А ще ця книга про памʼять, про голоси загиблих жертв, про визнання їхнього існування
Коли я пишу імена цих людей, вони стають реальними. Не цифрами зі статистики. Коли я пишу імена цих людей, вони оживають. Таке враження, ніби на кілька секунд матеріалізуються.
“Дерева” – це потужно, смішно, актуально, страшно. Страшно від усвідомлення всього піздєца, який був і є в Америці.
Раджу читати всім, бо це супер легко написано, незвично написано, майстерно написано і, звичайно, смішно написано.