Якщо тобі пощастило в молодості пожити в Парижі, то, хоч би куди потрапив далі, решту життя він уже буде з тобою: Париж — це свято, яке завжди з тобою. (с) ЕРНЕСТ ГЕМІНҐВЕЙ  Лист до друга, 1950 р.

У мене складні стосунки з Ернестом Гемінґвеєм. Хоча я прочитала лише 3 його книги, але я розумію, що це не мій автор. Коли я читаю його книжки, в мене нуль емоцій та нуль думок. Чесно, я не розумію чому. Але продовжую читати його книжки, щоб кожен раз впевнитися, що це не моє. Ось так було і з його автобіографічним романом “Свято, яке завжди з тобою” (A Moveable Feast). Мені настільки було некомфортно його читати, що не буду ставити навіть оцінку.

“Свято, яке завжди з тобою” – це книга спогадів про життя автора впродовж 1921–1926 років у Парижі. Тут безліч історій, які повʼязані з друзями або просто знайомими. Вони говорять, дискутують, подорожують, пліткують. А також описи як виживав автор зі своєю сімʼєю, адже вони були дуже-дуже бідні.

«Свято, яке завжди з тобою» — легендарна книжка Ернеста Гемінґвея, що відтворює яскравий образ післявоєнного Парижа 20-х років ХХ століття.

1956 року письменник знайшов валізу, яку залишив у підвалі готелю «Ріц» у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот із нотатками про його молоді роки і паризьке життя. З тих записів народилася книжка, яка побачила світ уже після смерті автора. З нею читач занурюється у неповторну атмосферу затишних паризьких кафе, відчуває гомін вуличок і тишу музеїв та художніх виставок, гамір і азарт кінних перегонів, смаки та запахи і дух нестримної творчості одного з найкращих американських письменників XX століття.

“легендарна книжка”, “яскравий образ”, “неповторну атмосферу”, “занурюється”, “відчуває” – все це обіцяє анотація. Ти такий, ну в цей раз точно щось відчую! А ні, пшик! Я нічого такого не відчула. Мені було нудно, на жаль.

Думаю, мені не йдуть книги Гемінґвея саме через його мову та манеру письма. Він в цій книзі навіть про це згадує, що навмисно прибирає все зайве з тексту, щоб читач все сам додумував. Але для мене він занадто сухий та беземоційний. І це дивно, бо я читала багато книг, які написані таким стилем. Проте ця сухість лише посилювали емоційність тексту. Тут же все просто рівно та безбарвно.

Мені взагалі важко далась ця книга. З пари причин.
В книзі є сцена, де Гемінґвей описує зустріч з художником Паскіном – його близьким другом. Вони зустрілися в кавʼярні, художник був з двома молодими повіями, яких він малює (і не тільки). Якась недовга розмова і розійшлися. Невдовзі він повісився. Письменник пише, що часто згадує цю зустріч, бо для нього вона важлива.
І тут я зрозуміла, що всі ці зустрічі, подорожі – важливі, цінні, особливі для самого автора. Для мене ж вони ні про що, ще й нудні. Автор душу оголяє, а я така “пффф, нудятина”. А так не має бути, це неправильно! Відчуття, наче я читаю чужу переписку, яка явно призначена не для мене.
В історії зі Скоттом Фіцджеральдом це відчуття лише посилилось. Я наче залізла в чужу брудну білизну. Або ж що я ненароком стала свідком занадто інтимного та особистого. Тобто відчуття – я тут точно зайва було протягом всієї книги. А це точно не ок.

Але я розумію, чому письменник вирішив видати цю книгу, бо він був щасливий в Парижі:

Але варто жити в цьому моменті, хай кожна хвилина буде наша.  — Ми зараз дивимося на воду, як вона накочується на оцю опору мосту. Гляньмо, що видно, якщо подивитися вище.  Ми поглянули туди, і там було ось що: наша річка, наше місто й острів у нашому місті.  — Як же нам пощастило, — сказала вона. 

Хоча крім цих щасливих моментів, іноді пробивалось відчуття якоїсь неминучої біди:

Ти хочеш сказати, що я не позначений печаттю смерті? — не втримавшись, спитав я.  — Ні. Ти позначений печаттю Життя, — так і сказав, саме з великої літери.  — Дай мені час, — відказав я.

Але пару цікавих фактів все ж було. Перше. Цікаво було дізнатися як саме писав Гемінґвей. Знаєте, у кожного автора свій підхід до письменництва. От Гемінґвей частіше писав в улюблених кафе, ніколи не пив під час написання. Він наче занурювався в той світ, який описував. Тому сердився, якщо йому заважали. Писав він, поки щось не завершував, але завжди знав, що буде далі:

Я вже навчився робити так, щоб криниця писання не пересихала, а завжди зупинятися, коли на дні ще щось є, і нехай наповнюється зі своїх джерел.

Але якщо траплялось, що думки втікали, то в дію вступало правило правдивого речення:

«Не хвилюйся. Ти раніше завжди писав, і писатимеш зараз. Треба тільки написати одне правдиве речення. Напиши найправдивіше речення, яке знаєш».

І коли зʼявлялось одне речення, воно підтягувало вже інші. А після написання приходила гамма почуттів:

Дописавши оповідання, я завжди почуваюся спорожнілим, і мені і сумно, і радісно, наче я щойно кохався, і я був певен, що оповідання вийшло гарним, хоча по-справжньому не зможу сказати, наскільки гарним, доки наступного дня не перечитаю.

Друге. Мене вразив Езра Паунд. Все, що я знала про цього американського поета, що він співпрацював з Муссоліні. Очолив італійське радіо, де вів пропаганду фашистського устрою. І коли його після закінчення війни арештували, то багато письменників і митців встали на його захист. Гемінґвей в тому числі. У “Святі..” Езра згадується лише з позитивної сторони (і це, мабуть, єдина людина в цій стороні, іншим менше пощастило). Паунд постійно комусь допомагав та підтримував. Навіть створив фонд для Т.С. Еліота. Відчувається, що він був дуже доброю та небайдужою людиною. Рада, що відкрила його трохи з іншої сторони.

Плюс в карму Паунду, що коли Гемінґвей захопився російською літературою (shame on you!), то він каже, що не варто її читати взагалі. І його підтримує поет Еван Шипман:

Достоєвський був лайно-чоловік, Геме, — продовжив Еван. — То в нього найліпше виходили лайнюки і святі. 

Третє. У книзі часто згадується Гертруда Стайн – американська феміністка, поетка, письменниця. Саме вона є авторкою фрази “втрачене покоління”. І тут є історія її створення. 

“Свято, яке завжди з тобою” точно зайде тим, хто обожнює самого Гемінґвея та тих самих Джойса, Фіцджеральда з Зельдою, Гертруду Стайн, Езру Паунда тощо. Тут безліч розмов про мистецтво, книги, картини. Крім цього зустрічі в кавʼярнях, подорожі, захоплення автора (перегони, бокс, рибалка, лижі).
На жаль, я відчувала себе лишньою на цьому святі. Знаєте, коли ти прийшов на вечірку, де знаєш лише одну людину. І всі тусуються, сміються зі спільних історій, всі на одній хвилі, а ти відчуваєш себе зайвою. Ось це була я.

Улюблена цитата, яка мене хоч трохи пройняла:

Коли холодні зливи затримували й убивали весну, це було так, наче хтось без причини помер молодим.  Проте після таких днів весна все одно врешті наставала, але було лячно думати, що їй це насилу вдалося.