Літа в нас за дверима Таємниця.(с)

Я прочитала роман “Одержимість” А.С. Баєтт пару місяців тому і все ще під враженням від нього. Я настільки від нього в захваті, що все ще не можу підібрати слова, щоб описати його. До того ж ця книга така багатошарова, багатосенсова, що я навіть не знаю з чого почати, адже кожна тема варта обговорення.

Тому це буде моє намагання хоч трохи розповісти вам про “Одержимість”, щоб ви її купили, а ще краще – прочитали) Коли будете купляти цей роман, то захопіть одразу і “Книгу для дітей”, бо вона не менш крута!

Отже,
1986. Молодий текстолог Роланд Мітчел, який досліджує життя та творчість відомого вікторіанського поета Рендольфа Генрі Еша, знаходить в одній з його книг чернетку романтичного листа. Він разом з іншою літературознавицею Мод Бейлі намагається зʼясувати, хто ж ця таємнича жінка, якій Еш пише. Починається розслідування, яке змінює і самих героїв, і уявлення про поета та його життя.

Ця знахідка може бути справжньою вибухівкою, адже вона повністю змінює сприйняття як творчості, так і особистого життя Еша. Адже його вважають благовірним чоловіком, який кохав лише свою дружину, і всі вірші та творчий доробок посвятив їй. Те саме стосується і його коханої – також поетки Крістабель Ла Мотт. Крістабель ніколи не була заміжньою, жила “бостонським” шлюбом з художницею. Сучасні феміністки сприймали її як “свою”, жінкою, якій не потрібен чоловік, щоб відчувати себе повноцінною.

“Одержимість” – це мікс жанрів, як часто люблять поєднувати постмодерністи, а А.С.Баєтт – точно їхня представниця. Це детектив, любовний роман, епістолярний роман, кампусний роман, історичний роман. Хоча сама авторка пише на початку книги, що це романтичний твір і дає епіграф, який підказує, що ж чекає читачів:

Ця історія підпадає під визначення романтичного твору, адже намагається повʼязати дні минулі з тим самим теперішнім, котре невпинно вислизає від нас. 

І дійсно минуле переплітається з сучасним. Роланд і Мод намагаються розібратися в минулому Еша та Крістабель.
Це про вплив минулого на нас, про памʼять, про циклічність, про життя.

Людина - то історія її зітхань і думок, дій, атомів та ран, любові, байдужості та неприязні; а так само її раси й народу, землі, що вигодувала її, а перед тим - її прабатьків; каміння й пісків її рідних місць, давно відшумілих битв і боріння свідомості, усмішок дівчат і повільної мови бабусь, нещасть і невідворотної відплати невблаганного закону; всього цього, а так само й дечого іншого, неповторного вогню, що влягає правилам для Вогнів, але спалахує в певну мить, і ніколи вже так не засвітиться знову в усьому огромі прийдешніх часів'.

То про що ж ця книга особисто для мене?

“Одержимість” про мову, інструментарій мови, наше сприйняття мови, володіння мовою. Адже один текст може мати так багато інтерпретацій. Мати різні сенси, сховані підтексти, завуальовані метафори. А може і не мати…

Зчитання тексту, сприйняття його – це завжди про нас, про наш досвід, про наш інтелект, про наше бажання щось знайти. Недаремно тут часто згадуються дзеркала. Оскільки в будь-якому тексті є наше відображення, або ж сприйняття через власну призму. (Як наприклад цей відгук не може бути обʼєктивним, бо тут всюди моє “відображення”, тобто моє сприйняття тексту).

То чи можна довіряти літературознавцям, критикам, біографам тощо? Чи там завжди буде “відображення” самих цих людей? Чи існує Істина?

Істини нині ховаються за палімпсестами, написаними на палімпсестах, а ясне видіння поросло тернами

Ще гарне питання: чи важливо знати біографію автора, щоб зрозуміти його твір? Чи існує твір окремо від митця?

І авторка на повну грається з читачами. Адже інструментарій в неї різноманітний. “Одержимість” – це не просто роман, а роман, який складається з купи віршів, поем, листів, щоденників, казок. І тут всюди по крихтах розкидані підказки, натяки, оманливі стежки. І так протягом усієї книги, аж до останньої сторінки.
(Проте якщо ви не любите поеми або ж вірші, то сама Баєтт в одному з інтервʼю казала, що ї необовʼязково читати)) 

А ще в цій книзі згадується все те, що є в вікторіанській літературі:
химерні ляльки, спіритичні сеанси, ночі на кладовищі, втечі та погоні, знахідки, які всі хочуть, адюльтери, справжнє кохання та величезна допитливість:

здавалося, що він лізе, куди не просять, безпорадний перед найпотужнішим людським почуттям, адже найпотужніша не жадоба, а допитливість: урешті, бажання знати навіть базовіше за статевий потяг.

І звичайно лицемірство щодо жінок. 

Чи ти не знаєш: ми, жінки, безсилі 
У холоднім світі тім, де править Ум, 
Де має міру все, все - механічне?
Ми - дрібʼязок, майно рухоме, власність.

Для мене цей роман про невидимість жінок того періоду. Коли жінки жертвують своїм талантом, заради шлюбу та чоловіка. Коли жінки обслуговують чоловіка, щоб він міг “творити справжні вірші”, а не оці дурощі, які пишуть жінки. Коли жінок не читали, бо вони не варті уваги. А якщо і читали, то казали, що «прекрасно написано, як на жінку». Але нагадували, що є «солодші і вагоміші обовʼязки», натякаючи на шлюб і дітей. І цих сцен багато, але це не відчувається “та скільки можна”, ні, авторка все це пише обережно, не акцентуючи на цьому. 

А ще я обожнюю, як письменниця над всім іронізує. Насправді досталося всім: і американським багатим дослідникам, які скуповують (або ж привласнюють іншим способом) реліквії, феміністкам, які всюди бачать “фемінізм”, літературознавцям та кафедрам літератури. Але робить вона це не зло, а з теплом. Ось наприклад стьоб над радикальною феміністкою, яка досліджує творчість Крістабель:

Мод позичила йому книжку Леонори Стерн «Мотив і матриця у віршах Ля Мотт». Він погортав назви розділів: «Від венериного горбика до безплідного пустища»; «Жіночі ландшафти, непотривожені води, непроникні поверхні»; «Від Джерела спраги до армориканської шкури океану».

А через абзац додає роздум Роланда, який прочитав цю книгу:

Сексуальність - неначе товсте матове скло; якщо дивитися крізь нього, все навколо розмивається й набуває того самого відтінку. Він уже не міг уявити просто ставок з камінням і водою.

І ні, авторка не проти фемінізму чи літературознавців, а проти крайнощів, радикалізму, навʼязування одної правильної відповіді.

Ця книга в черговий раз нагадує, чому я не люблю читати біографії митців, їхні щоденники або ж листування. У мене виникає відчуття, що я порпаюсь в чужій білизні. Яка ймовірність, що ця людина хотіла, щоб її потаємні думки вийшли на загал? До того ж яка ймовірність, що було саме так? Чи можна точно все знати про іншу людину? Наскільки можна довіряти біографам? Адже це більше про них, про їхнє бачення цього митця.

Яка нестерпна думка про жадібні ручки, що нишпорять у письмовому столі Дікенса в пошуках його особистих паперів, записів почуттів, що належали йому і тільки йому й не були призначені для споживання широким загалом, а тепер ті, хто не перечитував його дивовижних книжок з належною увагою, поглинатиме його так зване «Життя в листах».

І повірте, тут ще купа всього. 

Коли я проглядала свої стікери, цитати з книги, то ще більше впевнилась в глибині цього роману, його майстерності, його обʼємності. Недаремно за цей роман А.С.Баєтт отримала Букерівську премію в 1990 року. 

Тому раджу читати всім, бо книга в саме серденько. Точно буду її перечитувати.

П.С. Побігла дивитися книжковий клуб Ганни Улюри по книзі, впевнена, що вона розкаже, що все не так)) але за це ми її і любимо))