Вкрадені люди працювали на вкраденій землі. То був вічний двигун, який живився кровʼю. (с)

У минулому місяці я прочитала роман “Підземна залізниця” Колсона Вайтхеда. І сумнівалась, чи писати відгук, чи ні, але зрозуміла, що таки хочу про нього трохи розповісти. Адже це важлива книга, хоча, на мою думку, ми не цільова авдиторія цієї книги.

Отже, це історія про Корі – 15річну чорну рабиню, яка тікає з плантації. Завдяки підземній залізниці вона покидає штат Джорджія і потрапляє до штату Південної Кароліни. А з цього штату в інший, і інший, і інший…

Підземна залізниця – це реальна мережа, яка існувала в 18-19 столітті в рабовласницьких штатах, яка організовувала втечі темношкірих рабів до північних штатів або ж Канади. Організували все це активісти аболіціоністського руху, його прихильники та вільні чорні. Завдяки цій мережі було врятовано до 100 000 рабів.

Спочатку про сюжет.
Сюжет доволі динамічний, адже героїня постійно тікає. Тільки Корі починає нормально жити, як все руйнується, і вона змушена знову тікати. Дівчину розшукує Ріджвей – ловець рабів, для якого це особиста справа, тому він знову і знову шукає її. (От памʼятаєте “Тигроловів” і протистояння Григорія Многогрішного та майора НКВС Медвина? Оце прям схожий вайб, тільки в умовах США 19 століття).

Тепер про тематику.
Протягом книги автор описує історію рабства в США.
Він проводить Корі через різні ситуації, завдяки яким ми дізнаємось про реальні історичні події, які відбувалися під час рабства, та й не тільки.

Як потрапляли чорні в Америку, їхню ціну (іноді це просто скляне намисто). 

В Америці все зводилося до перетворення людей на речі.

Потім як вони ставали рабами на плантаціях: ставлення рабовласників, які хотіли “розводити” просто як худобу. 

Організовуватиме й затверджуватиме всі шлюби він [рабовласник] особисто, щоб забезпечити відповідність добору пар і перспективність потомства.

Про фізичне насилля, сексуальне насилля, зґвалтування, вбивства, каліцтва я навіть не кажу. 

Потім наче чорні отримують свободу, але тільки наче. Адже вже не рабовласники, а сам уряд угнітає їх, проводячи на них медичні досліди.

Наприклад, автор згадує справжній експеримент Таскігі.
З 1932 по 1972 рік афроамериканські чоловіки в Таскігі, штаті Алабама, брали участь у дослідженні сифілісу, яке проводила Служба охорони здоров’я США (!!!). 600 людей брали в цьому участь і навіть не знали про це. Лише в 1997 році Білл Клінтон офіційно вибачився за цей експеримент перед афроамериканцями.

Свобода, безпека – ілюзія. навіть в наші часи. І Black Lives Matter тому доказ.

І саме тому ця книга важлива. Наприклад, я не знала ні про підземну залізницю, ні про експерименти, ні про відчуття рабства (я знаю трохи інший вид рабства). Тому мені було дійсно цікаво.
Цей роман про травмованість цілого прошарку американців. Про вплив цієї травми на особистість і націю в цілому. Чи можна по-справжньому бути вільним після такого минулого? 

Кора дякувала Господові за те, що її шкіру ніколи не пропікали таким потворним тавром. Але в будь-якому разі, всіх їх затаврували, навіть якщо тавро неможливо було розпізнати. Воно крилося всередині, в душі.

А ще цей роман про справжнє обличчя Америки: про її велич, лицемірство, небажання приймати свою історію і понести відповідальність.

Не раз чула “що цим чорним ще треба, адже вони вже отримали свободу”. Але ж ми знаємо, як колективні травми впливають на цілу націю (дякуємо, пані Оксано за “Польові дослідження українського сексу”). Тому насправді в США расизм – це все ще величезна проблема. Без усвідомлення, без проговорення, без прийняття своєї провини – ця проблема не вирішиться.

Але існуємо ми. І Америка — теж ілюзія, найграндіозніша з усіх людських ілюзій. Біла раса всім своїм серцем увірувала, що це її право — захоплювати землі. Вбивати індіанців. Воювати. Поневолювати своїх братів. Ця нація не має права на існування, якщо в цьому світі можлива бодай тінь справедливості, бо її основоположні засади — вбивство, крадіжка та звірства.
Але ж ми існуємо.

То чому ж ми не цільова авдиторія цієї книги? Бо вона для чорних. Я відчуваю, що Колсон Вайтхед написав маніфест. І цей маніфест саме для афроамериканців, що боротьба триває:

Ключове слово тут — ми. У певному сенсі єдина спільна річ, яку ми маємо, — колір нашої шкіри. Наші предки походять із усіх куточків африканського континенту.
У наших предків були різними побут і звичаї, вони говорили сотнею мов. І вся ця грандіозна суміш була перевезена в Америку в трюмах кораблів. На північ, на південь. Їхні сини й дочки збирали тютюн, обробляли бавовну, працювали у найбільших маєтках і на малих фермах. Ми — ремісники й акушерки, проповідники й торгівці. Чорношкірі робітники побудували Білий дім, місце, де засідає уряд нашої країни. Ключове слово тут ми. Ми не один народ, а багато різних народів. Тому ми — це африканці в Америці. Дещо новітнє в історії світу. Не існує моделей того, ким ми станемо.

Кольору шкіри має бути достатньо. Через нього ми цього вечора зібралися, через нього триває наша нинішня дискусія. І саме він виведе нас у майбутне. Все, в що я по-справжньому вірю, — це в те, що ми підійматимемось і падатимемо всі разом, у єднанні душ, як єдина кольорова родина, котра сусідить із білою родиною. Ми, можливо, не знаємо дороги в хащі лісу, але можемо допомагати одне одному її шукати, якщо хтось із нас зібʼється на манівці, й лише тоді, всі разом досягнемо спільної мети нашого розвою.

“Підземна залізниця”  – це хороший історичний роман, який багато що відкриває для таких, як я, хто мало що знає про історію чорних в США.
Але не можу сказати, що книга мене зачепила. Цікаво – так, емоційно – ні. Після прочитання у мене було якесь відчуття розчарування, бо я нічого не відчувала (не тому, що я була емоційно виснажена, а тому, що “дочитала і норм”). Хоча текст читається дуже швидко.