Тому що як одна біда йде, то й другу за собою веде. (с)

Декілька років тому я читала роман “Рибалки” нігерійської письменниці Чігозі Обіома. Ця книга про 4 братів, які люблять рибалити. Одного дня вони зустрічають божевільного, який кричить, що старший брат стане сліпим та глухим. З цього дня життя цього брата змінюється. І лейтмотив книги: чи існує призначення, чи це всього лише віра в призначення.

Ось чогось такого я очікувала і від роману “Великий страх у горах” (La grande peur dans la montagne) швейцарського письменника Шарля Фердинанда Рамю. І я це, плюс мінус, отримала.

Анотація:

У невеличкому селі у високих Альпах, попри забобони і перестороги, громада вирішує зійти на високогірне пасовисько. Мальовничі краєвиди, цілюще повітря, соковита трава альпійських лук — що може бути ліпше для людського ока і випасу худоби. А втім, не все так просто. Недарма вже понад двадцять літ місцеві мешканці десятою дорогою оминають ту вершину. Що ж трапилося там колись? І чого варто стерегтися нині? Хто знає відповідь на ці питання? І чи відверне неминуче охоронний папірець?

Тож 7 людей на пасовищах високо у горах. Серед них є старий, який був тут 20 років тому. Вечір, багаття, час для історій. І саме він, Бартелемі, починає розповідати жахливу історію (як він думає), що ж відбулось насправді. Він підігріває свою розповідь словами “все починалось, прям як зараз”. І, певна річ, перший “ламається” хлопчик 13 років, який дуже перелякався.
Хоча історія, яка трапилась 20 років тому, доволі дивна і не те щоб страшна. Все, що ми знаємо, що їх було семеро. Один помер від скибки в пальці (гангрена). Другий розбився, коли полював. Третій – це Бартелемі. Ще двоє померли в селищі (ще про двох нічого не сказано). Але як вони померли, від чого, коли саме ми не знаємо. Можливо, це з розряду “всі, хто їв огірки помруть”. Але більшість у селищі памʼятають, що щось було, але що саме – ні. І ось “щось було” викликає величезну паніку.

І коли повертається в селище цей хлопчик, всі мешканці селища починають нервувати. “Почалось”… І ось це нагнітання, тривога, страх призводять до особистих проблем, які переростають вже в глобальні проблеми.

Тож це просто випадковість? Збіг обставин? Чи випадковості не випадкові?

Автор протягом всієї книги раціонально все пояснює та прояснює. Тут наче немає містичного ЙОГО, якого всі бояться. Але один абзац опису природи змушує сумніватися  в раціональності і змушує прискорювати серцебиття. Саме через природу і її раптові зміни нагнітається атмосфера. Все добре, герої нормально живуть і опа:

Потім смуга світла раптом зникала — і їх накривала темрява. Вона обступала зусібіч, давила на плечі, на голову, на стегна, спускалася руками донизу, сковувала рухи, проникала в рот. Змушувала пережовувати її, цю чорноту, випльовувати, знову пережовувати, знову випльовувати, ніби лісовий ґрунт.

Певна річ, що гори, самотність, забобони, історії Бартелемі та й особисті проблеми тиснуть на героїв.

Ця книга написана гарною, поетичною мовою. Я зовсім не здивована, адже Шарль Фердинанд Рамю ще й поет. Тому це просто естетична насолода. Мене приємно здивувало, що книга написана в 1925 році. Тут зовсім відсутні довгі речення, нудні описи на пів сторінки, все те, що притаманно тому часу. І це вражає.

Причому що розповідь про людей, що в шале, що в селищі доволі спокійна, навіть суха. А от описи природи захоплювали. Автор постійно звеличує природу, підкреслює, що люди – це щось тимчасове, а от природа – вічне:

Небо на нас не зважало. Ми замалі для того, щоб нами перейматися. Небо може лише підозрювати про наше існування, коли дивиться вниз із вершин гір.

Ось ця двоякість, протиставлення притаманна цій книзі. Люди проти природи, раціональність проти емоційності, старі проти молоді, досвід проти прогресу.
В книжці є фраза

У долині люди думають інакше, не так, як тут, бо живуть біля залізниці.

вона багато, що пояснює. Це селище в горах живе по своїм правилам. Ти не можеш в будь-який час поїхати звідси, адже багато що залежить від погоди. І занадто висока ціна будь-якої помилки. Саме тому приходять забобони, щоб хоч якось створити ілюзію контролю, а значить і безпеки.

Природа сама карає селян. Але питання за що. За те, що вони були забобонні, з застарілими поглядами? Навряд чи. За те, що вони не проявили повагу, споживацьки ставлячись до неї? Велика ймовірність. Природа легко обійдеться без людей, а чи зможе людина?

І відтоді ми ніколи вже не чули теленькання коровʼячих дзвіночків угорі. Це тому, що гора має власні задуми й власні бажання.

Так, мені важко було читати про таку обмеженість героїв, та й цілого селища. Але в якийсь момент розумієш, що вони самі винні.

Отже, це чудовий, глибокий роман про страх та його наслідки. Страх, як хвороба, яка передається від одного до іншого. Підхопити її легко, а от вилікувати…
Автор чудово нагнітає, інтригує, затягує в цю історію, збуджує цікавість. Тому книга читається супер швидко, сюжет розвивається динамічно та стрімко. Не можу назвати цей роман інтелектуальним, радше філософським. Також назвала б це психологічним романом, адже головне тут не сюжет, а все ж герої. Проте ця книга зайде не всім, а більше тим, хто любить рефлексувати.