Я народилася 1920 року, у час пандемії іспанки, і помру 2020-го, під час пандемії коронавірусу. (с)
Почала читати роман “Віолета” чилійсько-американської письменниці Ісабель Альєнде і зрозуміла, що трохи втомилась від жіночих саг (повторюсь, жіночі книги це книги ПРО жінок, а не ДЛЯ жінок!). От читаю і розумію, що це вже було. І це було. І це. Але буквально з 5 сторінки мені було все одно, що я вже це все читала. Бо як же соковито, яскраво та барвисто пише авторка. Вона словами створює магію, яка затягує у вир історій. Тому я не могла відірватися від книги.
Історія проста: головна героїня Віолета пише історію свого життя своєму внуку. А оскільки вона прожила 100 років, то їй є про що розповісти. Її сімʼя була заможною, але після фінансової кризи, була змушена переїхати в маленьке поселення. Без грошей, без звʼязків, але з новими друзями і новими уявленнями про світ. Так Віолета поступово виростає, виходить заміж, закохується (саме в такому порядку), народжує, виховує дітей. Але вона ніколи не зраджує собі та своїм цінностям, хоча й не обійшлось без помилок.
Ця книга нагадала роман “Ева Луна” цієї ж авторки. Адже вона також про дорослішання та становлення головної героїні. Віолету, як і Еву оточували дивакуваті люди. Події також розгортаються в безіменній країні Південної Америки. Історичні події, не менш важливі, ніж особисті. В них однакова атмосфера: легкості, гумору, навіть гротеску.
Але в якийсь момент, а саме коли Віолета закохується в Хуліана Браво, книга змінюється. Вона втрачає свою легкість, хоча гумор і залишився. Замість магічного реалізму приходить феміністичний роман.
Авторка зображує як за 100 років змінюється жінка та її роль у суспільстві. Жінки не могли голосувати чи відкрити банковий рахунок. Та що там, вони навіть не могли розлучитися, адже чоловік приймав такі рішення. Про відкриття свого бізнесу взагалі мовчу. Але поступово зʼявлялись перші феміністки, яки виборювали ці права, не раз і не два потрапляючи до вʼязниці через свої переконання. Але закінчується книга оптимістично:
Ми обрали президентом республіки першу жінку, і вона зробила пріоритетом жіночі питання, зокрема боротьбу з нашою хронічною хворобою домашнього насильства, яку вона називала «національною ганьбою».
Окреме місце в книжці займає тема домашнього насильства. Головна героїня довгий час жила в співзалежних відносинах. Причому, що Віолета доволі сильна жінка, яка керувала бізнесом, кинула чоловіка на перекір суспільству, знала собі ціну. Але навіть вона зіткнулася з цією проблемою. Авторка майстерно описала думки жінки в такій ситуації: і про “сама винна”, і про обіцянки змінитися, і що “ти сама спровокувала”. Коли побої змінювались любовʼю та надією. І так по колу. Тільки психіатр допоміг героїні розірвати це коло.
Не менш важливою темою книги стали політичні події. Хоч авторка ні разу не називає країну, в якій живе Віолета, але можна впізнати в ній Чилі. Головна героїня, як і вся країна стає свідком політичного перевороту, коли владу захопив Піночет. Він приніс репресії, терор та диктатуру. Довгі роки знадобилось, щоб повернути в країну демократію.
Ще одна важлива тема – це материнство. Віолета народила 2 дітей: дівчинку та хлопчика. Це зовсім різні діти, з різними поглядами, з різними характерами та з різними долями. Наркотики, втеча з психлікарні, втеча з країни… Саме з дітьми звʼязані найбільші сумніви, жалощі та помилки героїні.
Домашнє насильство, військові перевороти, наркотики… Це я ще не згадала про нелегальні бізнеси, відмивання грошей, суїцид, смерть (і не одну) героїв. Здається, що книга має бути емоційно складною та дуже грузити читача. Але все трохи не так. Ісабель Альєнде так уміло використовує слово, що всі ці глобальні та особисті проблеми зображені без надриву чи пафосу. Все це описано живо та строкато, ще й з ненавʼязливим та іронічним гумором.
Мій батько боявся за моє здоров’я, не підозрюючи, що мої зомління, судоми й вибухові блювання є породженням непересічного мелодраматичного таланту, яким я тоді володіла, але, на жаль, втратила.
Крім того, є багато добрих та милих сцен, які додають тексту затишку та тепла. У авторки дар створювати героїв другого плану. І саме ці персонажі створюють ось цю магічну атмосферу любові та дивакуватості.
А яким мотиваційним вийшов роман! Віолета прожила 100 років. І всі ці роки життя вирувало в ній, навіть в кінці її днів.
Коли мені сповнилося дев’яносто сім років, я не почувалася старою, бо займалася своїми проектами, цікавилася світом і все ще могла обурюватися, коли били жінку. Я не думала про смерть, бо мене тішило життя.
Лише після 70 вона знаходить ідеального для себе чоловіка. Її внутрішня сила, її цікавість робила життя повним. Вона завжди була відкрита до нового, не хвилюючись про думку інших та не боячись бути собою.
Отже, “Віолета” – це гарний сучасний роман про сильну жінку, яка багато чого бачила за свої 100 років. Сильно, актуально, смішно, реалістично.