Що ж це діється, що діється… (с)
Моєю першою книгою, яку я прочитала після перерви, став роман “Двійник” Жузе Сарамаґу. Це вже 5 книга, яку я читаю у португальського автора. І він все ще мені подобається)
Сюжет супер простий: головний герой – сіренький учитель історії дізнається, що в нього є двійник. Цей двійник живе в його місті, має таке ж тіло, такий же голос, навіть шрами. І це трохи зводить з розуму героя.
Одразу мене підкупив гумор, а точніше іронія автора. Особливо мені сподобались довгі діалоги здорового глузду в голові героя. Вони просто чудові. Думаю, багато хто впізнає себе)
З одного боку, мені було дуже цікаво спостерігати за героєм. Те, як він думає, як він діє, як приходить до якихось дивних нелогічних (на мій погляд) висновків. Автор використовує довгі відступи чи описи, в яких герой розмірковує (про бороду, яка йому підійде чи як саме написати лист своєму двійнику). Можливо, комусь це буде нудно читати. Мені ж вони навпаки додавали живості історії. Я відчувала, як Сарамаґу накручує мене, нагнітає, коли я така “та давай вже”, “що ж там далі” і я це люблю. Ці роздуми робили з героя справжню людину, тобто персонаж завдяки їм оживав. Він переживав, міняв думку, нервував, радів і сердився. І я переживала все це разом з ним.
А от з іншого боку, проблеми героя мене не зовсім чіпляли. Тобто якби я зустріла свого двійника, як я думаю, я б просто подумала “оце прикол” і все. Я б не парилась, що хтось оригінал, а хтось копія. Я б не парилась, що тепер він мій ворог. Я б не парилась про це розповісти усім! Бо я знаю, що я унікальна, бо я наповнена всередині. Ми можемо бути ідентичними візуально, але точно різні за наповненням всередині.
От саме про це для мене книга: показати, якими ми буваємо пустими. Недарма одним з опису героя є фраза:
він лежав на дивані, немов зімʼятий костюм без тіла всередині
Ми – просто оболонки, які не знають чого хочуть, не знають, хто вони, не знають, як жити. Іноді ми граємо соціально прийняті ролі. Іноді ми змушені підлаштовуватися під інших. Іноді ми так і не встигаємо за своє життя зрозуміти, то хто ми є. І це сумно.
Або ж через травми ми живемо не повними життями… або ж стаємо емоційно пустими…
Фінал тут неочікуваний, проте кожен трактує його по-своєму. І ось це чудово!
Особисто мене фінал, який я собі придумала, вразив і прояснив багато незрозумілих речей. Чи я знайшла всі відповіді до кінця? Ні (але мені з цим ок)). Проте я з іншої сторони побачила героя: травмованого, одинокого, який сумнівається і шукає себе.
Коли намагалась зрозуміти, чи існували ці двійники, то згадала мем з 3 людинами-павуками
А ще мені дуже сподобалось, як автор з ноги ламає четверту стіну. Він постійно натякає, спойлерить, пояснює, нагнітає. Але в той самий час цього в міру, це не дратує, а навпаки створює нашарування, обʼємність твору.
Нагадаю, що автор пише цілі полотна тексту, тобто, крім точки та коми, більше немає розділових знаків. Забудьте до звичних діалогів, проте вони все ж таки є, просто в один рядок. Якщо чесно, то тут і абзаців-то небагато. Тому непідготовленому читачу може бути некомфортно спочатку. Не лякайтесь, до цього швидко звикаєш (пару лайфхаків: можна водити олівцем чи пальцем по тексту, або ж використовувати лінійку чи закладинку, щоб не загубитися) Мені це полотно було комфортно читати (досвід, хулі))
“Двійник” черговий раз нагадує, як важливо розуміти, хто ти є. І написано це цікаво, незвично, тривожно, чудово.