Я багато чула гарних відгуків на nonfiction “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” (The Gates of Europe: A History of Ukraine) історика Сергія Плохія. Чесно кажучи, я натупила і думала, що книжка буде трохи про інше, але то вже моя особиста проблема))
“Брама Європи” – це дійсно книжка про історію України: від скіфів до російсько-українського конфлікту 2014 року. Саме Україна постійно була межею, або ж, як пише автор, брамою між різними племенами, імперіями, світоглядами та світами в цілому:
Кожна з імперій претендувала на землю та її багатства, залишаючи свій відбиток на ландшафті та характері населення, сприяючи формуванню особливої прикордонної ідентичності та духу. Країна ввібрала в себе досвід України як країни, розташованої на вододілі Схід-Захід між православʼям та католицизмом, центральноєвропейською та євразійською імперіями й політичними та соціальними практиками, які вони з собою приносили. Це місце на кордоні кількох культурних просторів допомогло зробити Україну контактною зоною, у якій українці різних віросповідань змогли навчитися співіснувати.
Тут зображені не всі події, але важливі та основотворчі для формування України як нації. Більше акцент робиться на політиці та економіці кожного періоду.
Головною проблемою для мене стало нестача деталей. Наприклад, тут майже зовсім нічого не сказано про культурні аспекти та їх вплив. Я розумію, що важко в одненьку книжку на 460 сторінок запхати всю історію України з важливими деталями. Але, як на мене, то ця історія подана занадто стисло. Іноді не вистачало більш розлогих описів подій чи ролей історичних особистостей. Все ж таки один-два абзаци на князя чи гетьмана занадто мало.
Багато, що я памʼятала з підручників з історії, але деякі факти я зовсім не знала. Наприклад, що Хмельницький їздив в московію на перемовини з перекладачами. Або ж про Юзівку (Донецьк) і про розвинутий південь України в 19 столітті.
Найбільше мені сподобалось, що в книзі вистачає цифр. Починаючи від кількості виробленої сталі довоєнного часу і після до опитувань українського населення в 2014 році щодо підтримки російського уряду. Ці цифри показують справжню ситуацію того часу і як події впливали на життя українців.
Але насправді мені було боляче читати книгу. Адже майже на кожній сторінці я читала про смерті українців, їх страждання та їх намагання бути незалежними. Україна постійно була в центрі загарбницьких війн, її раз у раз поневолювали імперії, розриваючи її на частини, та нехтуючи її бажаннями бути вільною.
Який раз я дивуюсь, що в таких умовах Україна змогла зберегти свою незалежність та самоідентичність. Як не зважаючи на катування, вбивства, заслання українського народу, культурних та політичних діячів нація таки сформувала свою ідентичність.
Мене також неприємно вразив антисемітизм на території України.
Жодній групі не прийшлося гірше, ніж євреям, які зазнавали нападів з усіх боків.
Вони страждали в усі періоди і від зовсім різних націй: українці, поляки, росіяни, більшовики, оунівці і, певна річ, від німців. Я, наприклад, не знала, що кожен шостий єврей, який загинув під час Голокосту (а це близько мільйона людей), походив з України.
Отже, я радила б цю книгу людям, які зовсім не знають історію України, або ж людям, які знають, але треба згадати як все відбувалось.
Книга гарно показує, що ця війна у 2023 році не війна Путіна, а війна всього російського народу. Саме він століттями намагався знищити, вбити, поневолити – стерти українців як націю. Коли росіяни кажуть “а што же ми вам плохохо здєлалі? ми же вам браття”, то як раз знаючи історію і як майстерно російська імперія перекручує факти, то прекрасно розумієш, що не треба нам такої “сімʼї”.
1954 року в Радянському Союзі відбулося бучне святкування «возз’єднання» України та Росії. Малося на увазі, що вся Україна в Переяславі вирішила возз’єднатися з Росією та прийняти суверенітет царя. Насправді ж те, що сталося в Переяславі 1654 року, не було ані возз’єднанням України з Московською державою (перейменованою на Росію Петром І), ані злукою двох «братніх народів», як про це говорили радянські історики. Ніхто в тогочасних Переяславі чи Москві не думав і не говорив такими етнічними термінами.
В анотації сказано, що “книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави”, але мені важко з цим погодитися. Бо особисто мені текст дався складно. Речення доволі громіздкі, стилістично складні. Іноді приходилось перечитувати речення, щоб зрозуміти зміст. Можливо, nonfiction з історії пишеться саме такою мовою, але я очікувала більш наук-поп.