Я, як і багато інших українців, 24 лютого, тікаючи від повномасштабного вторгнення русні, поїхали до своїх батьків, які живуть в більш безпечній частині України. Перші дні я нічого не розуміла, була в якомусь ступорі. Але поступово сімейний побут та проблеми почати давати про себе знати. І ось через тиждень, я, ховаючись у машині, жаліюсь своєму психологу НЕ на війну, а на своїх батьків… Мені 34 роки, навкруги жах, страх, безпорадність, а я плачусь, що батьки мене не сприймають за дорослу.

Ось про це останній роман “Драбина” Євгенії Кузнєцової. А саме про членів родини, які через війну змушені знову жити в одному домі. І він мені сподобався, з великими нюансами, але в цілому непоганий, для багатьох життєвий роман.

Головний герой Толік живе в Іспанії, працює в гарній компанії і нарешті купив дім, про який мріяв. Але не пройшло і 5 днів, як до нього переїжджають родичі з України, які втікають від війни. Ось так родина несподівано опиняється в одному домі.

Минуло вже два тижні у цій хаті і в цьому складі, і Толік мимоволі став патріархом і спонсором великого роду: дядько Анатолій Степанович, мама із двоюрідною тіткою Григорівною, сестра в комплекті з подругою, а до них ще й 2 коти і собака. У жахливому сні Толік не міг собі уявити такого життя у такій страшній комбінації.

Мама постійно готує, всіх годує (навіть тих, кого не треба), дає непотрібні поради Толіку та контролює його життя. Григорівна ж висаджує помідори на місці, де повинен бути фонтан. Анатолій Степанович стає ігроманом і постійно щось намагається відремонтувати, навіть те, що не треба. Іруся – сестра Толіка, розуміє почуття Толіка, але тролити його не перестає. Її подруга Поліна пʼє антидепресанти і ходить за кавунами на ринок. 2 кішки бʼються між собою. Але більше від них дістається Владіку – йоркширському терʼєру, який і тікає з дому. І всі щось хочуть від Толіка, а Толік хоче лише спокою і миру.

Ненавидів, бо замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів.
— Хочеш катлєту? 
— Не хочу! — відповів Толік і гахнув дверима.
За дверима він видихнув, узяв телефон і ліг у ліжко. «Вже за це, тільки за це можна ненавидіти росіян», — встиг подумати він перед сном.

Ці страждання Толі особисто мені дуже знайомі. Почуття, які виникають через війну, губилися на фоні конфліктів з батьками. Я наче знову стала маленькою дівчинкою, попри мій вік, і мені розповідають як готувати яєчню. Смішно? Наче так. Але ж і страшно бісило. Так і Толя. З одного боку, він відчуває провину, страх, сором та ненависть, а з іншої, злість на родичів, які безцеремонно шпиняють його. Тому мені було шкода Толю, хоча і трохи смішно)

Багато хто з читачів вважають, що Толік інфантильний. Але я не згодна. Він нормальний хлопець: заробив на хату, думає про її інтерʼєр, куди що поставити. Те що Альба (у всіх же в дитинстві була сусідська собака, яку так звали?) на нього звертає увагу, це також показник, що він був нормальним дорослим чоловіком. Але коли доросла людина поряд з батьками, вона наче знову стає дитиною. На жаль, про кордони в нашому дитинстві не те що не говорили, про них не знали. Тому ми виросли без поняття сепарації, трошки травмовані. І біля батьків наші дитячі травми знову зринають.
Толік прекрасно справлявся без маминих порад до того, як вона приїхала. Йому не треба було лагодити самому техніку, якщо вона зламалась, бо він міг викликати майстра. І це ніяк не зачіпало його мужність чи маскулінність, на відміну від Анатолія Степановича. Він гармонійно жив сам з собою, тільки біля родичів він почуває себе “неприкаяним”, не таким як треба.

Також багато читачів не повірили у кохання Толіка і Поліни. Я не вірю у кохання, але у приязнь – точно. Адже вона єдина, хто питав як він та сприймав його справжнім: «сцикуном, який боїться йти на фронт», дорослим чоловіком, який ховається від мами з цигарками, людиною, яка переживає війну. Тому я вірю, що у нього могли виникнути до неї почуття. Про Поліну нічого не можу сказати, адже вона сама не впевнена у своїх почуттях, відчуттях, емоціях….

Я не можу не порівняти “Драбину” з “Спитайте Мієчку”. Обидва романи за атмосферою затишні та милі. Вони про родину, підтримку та любов. Так, нехай підтримка та любов трохи токсичні, але щирі та справжні. Як я писала у “Мієчці” – це історії, над якими можна посміятися, а можна поплакати.
Війна тут згадується дуже обережно, декількома словами, реченнями. Це не робить текст занадто важким, але водночас вона постійно присутня в житті героїв. Починаючи від постійного читання новин і закінчуючи моніторенням характеристик зброї, яку надають Україні.

“Драбина” здалась трохи примітивнішою та вузькою, якщо так можна сказати. Можливо, через те, що у “Мієчці” були декілька героїнь з різними проблемами, тому книга здавалась більш ширшою за проблематиками. Тут же мені не вистачило якоїсь глибини. Книга наче про війну, але ні, вона лише на фоні. Книга про стосунки у сімʼї, але вони не змінилися.

“Драбина” вийшла більш гумористична, ніж “Мієчка”. Так, тут відчувається присутність війни, але сміх переважає. Але чесно, я втомлювалась від жартів, від невпевненого Толіка, від безтактних родичів, від сюжету. Це як ситком – може бути передозування від гегів та відсутності розвитку персонажів. Так і тут, я прям могла читати по годині в день, не більше. А потім починала дратуватися і біситися. 

Ось про такі геги я кажу:

А з ногою Анатолію Степановичу довелось розлучитись, як тільки померла його дружина. Він дуже тужив за нею (ногою), бо після смерті дружини збирався «нарешті пожить». 

Він намагався впарити Толіку також степер, тренажер для гіперекстензії і вісім різнокаліберних гир. Джордж при цьому про всяк випадок застібнув сорочку, щоб не було видно низьку ефективність спортивного приладдя.

А знаєте, як по-рускі буде «Хоч греблю гати»? — спитала Григорівна. — А ти звідки знаєш? — зиркнув Анатолій Степанович. — Я колись для них на кораблі співала, багато узнала. — То як? — озвався Толік. — «Хоть жопой жуй». — Все у них через сраку, — сказав Анатолій Степанович, — це нас і должно спасти.

Наче і смішно, але через певний час ці жарти здаються не такими вже й смішними. Вони приїдаються та втрачають новизну, а отже і здатність розсмішити.

Отже, насправді, “Драбина” – легкий, цікавий роман про сімʼю та відносини між членами родини. Після читання на душі тепло та затишно. Тільки вже за ці почуття можна читати книгу. Читається дуже легко, незважаючи на контекст. Гарна книга для холодних вечорів.